У цьому воєнному байопіку з максимально лаконічною назвою (по суті те саме, що й назви байопіків «Марія», «Джекі», «Елвіс»…, але всього лише дві літери звучать так, ніби ця історія на півслові обірвана і водночас повноцінно монументальна, тверда і різка, як рука, що відтинає зайве без жодних роздумів і вагань) оскароносна Кейт Вінслет зіграла легендарну фотографиню Лі Міллер, яка серед іншого першою зробила знімки живих і мертвих жертв нацистських концтаборів Бухенвальд і Дахау (сучасною, вірніше «гіпотетично завтрашньою» відсилкою до Лі Міллер є вигадана героїня Кірстен Данст з «Повстання Штатів», теж військова фотокореспондентка із залізною хваткою і залізною витримкою).
Цікаво, що потенційно теж націлена на «Оскар» роль фотографки певним чином римується (чи протистоїть, чи «спокутує») з образом, що приніс акторці статуетку, – образом наглядачки концтабору Аушвіц Ханни Шмітц з картини «Читець». До речі, біографія фоторепортерки і фотохудожниці стала режисерським дебютом операторки Еллен Курас, яка стояла за камерою «Вічного сяйва чистого розуму» з тією ж Вінслет.
Стрічка «Лі» вибудувана з флешбеків, які розкриваються глядачеві через інтерв’ю вже старої Лі Міллер, яка ділиться інтимними і жахливими спогадами з молодим інтерв’юером (Джош О’Коннор). Журналіст подекуди звертається до героїні свого інтерв’ю доволі фамільярно, так, наче добре її знає. Проте лише у фіналі стає зрозумілим, що молодик – ніякий не інтерв’юер, а син фотографки, що все життя вважав себе зайвим в житті непростої і одержимої роботою матері і насправді так і не встиг з нею поговорити…, і ту уявну бесіду, що ми бачимо, спровокували в його свідомості архіви, знайдені в материній квартирі… Тобто як при житті замість слів Міллер говорила зі світом своїми світлинами, так і після смерті вона продовжила розмовляти (навіть із найближчими людьми) виключно через фото… та інші невербальні пам’ятки у сховку.
Замолоду Лі Міллер була фотомоделлю, але ми спостерігаємо її шлях з 1938 року. У передвоєнному Парижі, котрий іще сліпо насолоджується життям і не відчуває загрози, колишня американська модель і муза, що, досягши не лише вікової, а і ментальної зрілості, вирішила не зніматися, а знімати, відбуває фривольні гедоністські дні зі своїми французькими друзями (серед яких зокрема поет-сюрреаліст Поль Елюар). Настільки фривольні та по-французькому ліберальні, що за столом серед білого дня дами в присутності чоловіків сидять топлес, але без жодного натяку на оргію чи принаймні сексуалізацію цієї вольності, виключно з претензією на повну свободу (і прохолоду від літньої спеки) тіла і душі. Вино і сигарети, і розмови про «дурня Гітлера» задимлюють дещо безвідповідальною, умоглядною інтелектуальністю цей богемний кружок…
Смотрите легально на MEGOGO
Уже через рік світ кардинально зміниться, проте головні зміни для Лі Міллер ще будуть попереду… Згадуючи життя до 39-го, вона скаже, що її буття складалося лише з трьох компонентів: секс, алкоголь і фотографії, і ті складові заповнювали геть усе її існування. Очевидно, що пізніше сексу стане менше, а кількість алкоголю і фотографій зростатиме в геометричній прогресії. Ту прогресуючу (чи радше регресуючу, якщо оцінювати з позиції дофаміну) зміну ми, глядачі, спостерігаємо не стільки в характері та реакціях героїні, скільки через окремі кадри і знову ж таки світлини. Картинки сонячного безтурботного Парижа, що дихав оголеними грудьми, змінюються картинками Лондона під бомбардуванням, але це все ще не ті зміни, що розділяють життя на до та після (регулярні обстріли стають буденністю, про що нам, українцям, добре відомо, тож під час чергової атаки Міллер, байдужо споглядаючи за вікном вибухи, грає з чоловіком у карти). Картинки атакованого Лондона змінюються фотографіями гуртожитку для жінок-військових і жіночої армійської білизни, що сушиться навпроти вікна, які Лі Міллер робить для лондонського Vogue. Ті картинки у свою чергу змінюються знімками в польовому шпиталі, де лежать поранені з відірваними ногами та забинтованими обличчями. Ті картинки змінюються портретами деокупованого Парижа, де містяни лінчують колаборанток, які спали з німцями. У свою чергу ті картинки змінюються фотоспалахами всередині вагонів потягів Голокосту, а потім всередині таборів смерті…
Чи відповідає фільм «Лі» на питання, хто така Лі? У першій сцені інтерв’ю вона пропонує інтерв’юерові бартер: якщо вона розповідає про себе, то потім і він так само розповідає про себе. Ця угода нагадує умову Ганнібала Лектера в «Мовчанні ягнят», який пропонував Кларисі Старлінг інформацію лише в обмін на її особисті одкровення. Цікаво, чи означає така випадкова або невипадкова рима з реплікою відомого монстра, що певна частка монструозності (спричинена як дитячими, так і дорослими травмами) була присутня і в Лі Міллер?.. Адже вона була поганою матір’ю. І судячи з усього, не найкращою дружиною. І на відміну від колеги-єврея (Енді Семберг) з журналу Life, котрий від побаченого в Дахау розплакався, Міллер після видовища гори обтягнутих шкірою скелетів зробила у мюнхенській квартирі Гітлера знамените вельми суперечливе постановочне фото: оголений автопортрет у ванні зі світлиною фюрера в об’єктиві.
Не менш суперечливим є і феміністський меседж стрічки, котрий у контексті Голокосту звучить щонайменше недоречно, щонайбільше однобоким егоїстичним блюзнірством. Коли Міллер нарешті дає волю сльозам, то згадує дівчинку, ґвалтовану в нацистській катівні, і себе юну, ґвалтовану якимось знайомим друзів батьків… І робить це так (зі словами «Вони роблять це постійно з нами»), наче мільйони убитих у концтаборах чоловіків узагалі нічого не значать.
Анастасія Лях
Лі (Lee)
2023 рік, Велика Британія
Продюсери: Кейт Вінслет, Ендрю Мейсон, Фінола Дваєр
Режисер: Еллен Курас
Сценарій: Лем Доббс, Ліз Ханна
У ролях: Кейт Вінслет, Маріон Котіяр, Андреа Райзборо, Александер Скашґорд, Джош О’Коннор, Енді Семберг, Семюел Барнетт, Вінсент Коломб, Ноемі Мерлан
Оператор: Павел Едельман
Композитор: Александр Деспла
Тривалість: 117 хвилин/ 01:57
