Любов, брехня та кровопролиття (Love Lies Bleeding)

Крістен Стюарт і відома за серіалом «Мандалорець» майстриня бойових мистецтв Кеті О’Браян грають у біль і кохання у цій абсолютно дикій кримінальній лав-сторі, котру можна назвати найкривавішим, найзухвалішим і найгарнішим любовним кінороманом з часів стрічки Артура Пенна «Бонні і Клайд». Тільки з геть іншої епохи та естетики.

Атмосфера кінця 1980-х – початку 90-х, тематика бодібілдингу, локація рядової тренажерної зали, ідея спотвореної чи радше брехливої американської мрії… – все це може наштовхнути на асоціації з кримінальним екшном «Кров’ю і потом: Анаболіки», найщирішим (а вірніше єдиним щирим) проєктом у фільмографії Майкла Бея. Але «Любов, брехня та кровопролиття» британської режисерки Роуз Ґласс не має нічого комічного. Трохи іронії і зовсім трохи сюрреалістичної гіперболи так, але не комедії. Єдино що ця стрічка так само щира.

І ясно що дуже лесбійська з відвертими сексуальними сценами. Проте навряд чи доречно сьогодні уточнювати, що це саме лесбійська чи гейська лав-сторі, а не просто лав-сторі. До того ж героїні протистоять зовсім не суспільству, котре їх не приймає, а чоловікам і вибудованій чоловіками системі. І їм не треба відстоювати право на одностатеву любов, бо це право наразі ніхто не заперечує. Тож вони просто намагаються звільнитися від гріхів, тягарів, кретинів і трупів (так само, як звільняють білки від жовтків при приготуванні яєчні), аби бути щасливими.

І хоча синопсис обіцяє нам зустріч тихої менеджерки тренажерної зали й амбітної культуристки, котрі закохуються і разом вирушають на конкурс бодібілдерів у Лас-Вегас, але в погоні за мрією втрапляють у ланцюг-кайданки випадкових і невипадкових убивств, насправді фільм не є кримінально-лесбійським роуд-муві (як, приміром, нещодавні «Лялі їдуть далі»). Бо зрештою до Лас-Вегаса чи в будь-яку іншу подорож героїні так і не їдуть. Принаймні удвох. Принаймні до фінальних титрів. І взагалі жодна мрія, крім мрії кохання, тут не збувається, бо біля любові, як і обіцяє назва картини, тільки брехня і тільки кровопролиття. Стільки навколо лайна, що навіть чистій любові неможливо залишитися чистою.

Смотрите легально на MEGOGO

Провінційна американська діра, в якій є закусочна, тренажерка і тир, дірою не лише виглядає, а і смердить. Ці фізіологічні запахи дна і глушини щоденно вдихає Лу (Стюарт), прочищаючи забиті унітази і вдихаючи літри чужого поту в оточенні тупих мотиваторів про тіло і біль . В неї немає матері; є батько (Ед Гарріс у мерзенній подобі любителя комах із залисиною і дуже довгим рідким сивим волоссям), з яким дівчина не спілкується; є сестра (Джена Мелоун), яку систематично лупцює виродок-чоловік (так само нарочито мерзенний і дуже схожий на тестя, наче молодша копія, образ у виконанні Дейва Франко, котрого хочеться вичавити, як прищ), але та завжди мовчить і любить; є рудий кіт. Заїжджа незнайомка на ім’я Джекі (О’Браян) в олімпійці і дуже коротких боксерах, з яких виходять міцні і граційні наче в античної скульптури ноги, осяює своїм світлим честолюбством затхлий спортзал, аби далі обидві поринули у пітьму залежності від кохання, римовану із залежністю від сім’ї, від нікотину, від допінгу…

Упродовж стрічки постійно звучить один і той самий звук – тріск розбухаючих м’язів. Цей звук відверто неприємний, нав’язливо болісний і водночас потужний. Він так само говорить про страждання і силу, як і все, що роблять у фільмі закохані героїні. Схожий на вибухаючий попкорн, цей лускіт проникає глядачеві під шкіру так само, як і ламка і водночас могутня гра обох провідних акторок, які є чесними і вражаючими кожна по собі і ще більше вражають у взаємодії, утворюючи знову-таки проантичне горельєфне сплетіння моці і крихкості.

Спершу, трахаючись заради роботи чи працюючи під деспотичним батьковим крилом, вони є не більшими за тих жуків чи личинок, якими грається (захоплюється, а потім зжирає) жахливий персонаж Гарріса, котрий не має мускул, але має зброю. Та алегоричний сюрреалізм Роуз Ґласс дозволяє зрештою перетворити вид «чоловік тиранічний» з ляльковода, вірніше з комаховода на комаху і розчавити ту комашку голими руками Жінки-Галка.

Фізичним болем дихає шкіра цієї картини. Пошматована, зблідла, посиніла від уколів, цигарок, страху і нервів, замаскована автозасмагою для фальшивого конкурсу фальшивих тіл. Але любов’ю вона дихає також, хоча й задихається і навіть блює. Немає для героїнь іншого реального способу подолати вид «чоловік тиранічний», окрім як самим стати чоловіками, тобто очоловічитись характером або тілом. Зате після перемоги можна нарешті втекти від реальності зоряним шляхом крізь фантастичні американські каньйони у сяючому бікіні.

Розщелина Нью-Мексико, тріщина, в яку героїні скидають розтрощене тіло одного з виродків, знімається з висоти пташиного лету і знову ж таки метафорично асонує з тріском біцепсів, луском шкіри і уособлює розколину можливо гендерів, можливо романтики, можливо кліше про горезвісну американську мрію… Можливо, ця тріщина – елементарно вагіна, в якій зламалися і покалічилися, і пропали всі насильники, садисти, козли, погані татусі, погані чоловіки, погані бойфренди, інфантильні паразити, всі авторитарні маскуліни і фанатичні патріархи, зациклені на своїх пенісах і пістолетах…

Анастасія Лях