Люксембург, Люксембург

Після гітового дебюту «Мої думки тихі» молодий український сценарист-режисер Антоніо Лукіч розповів нібито геть іншу трагікомедію. Та насправді схожу, як сестра-близнючка. Так само про батьків та дітей, про пошуки себе, про батьківщину, закордон, ментальність, національну ідентичність, про те, що всі ми так чи інакше сумно загублені у цьому житті. І тільки «Там, там, там, тільки там, де нас нема, там не падає зима»… Загублені не сьогодні, бо ж сьогодні ми, українці, чітко знаємо, ким ми є і чого прагнемо. Але загублені вчора та завтра.

У пролозі ми бачимо кінець бандитських 1990-х, провінційне містечко Лубни Полтавської області. Компанія хлопців, серед них брати-близнюки Коля та Вася, граються на колії у старих вагонах, котрі раптово починають їхати… Закадровий голос розповідає: «Чомусь нас, хлопців, завжди тягне до пригод. Або до чогось забороненого, або просто від скуки. У Лубнах наприкінці 90-х із забороненого було… геть нічого. А от скуки було багато…». Всі хлопці зістрибують з поїзда, що набирає швидкість, лишаються лише близнюки. Зрештою один брат зістрибує, а другий їде у невідомому напрямку і махає братові рукою, мовляв, «бувай». Закадровий голос продовжує: «З поїзда, що їде повільно, зістрибнути легко. А от з того, що їде швидко, майже неможливо… Головне у цьому житті – з усього зістрибувати вчасно».

Ця сцена, в якій один брат лишається, другий їде, певним чином відгукнеться у фіналі, замикаючи історію рефреном-обрамленням.

«Мамка казала, що своїм народженням ми з братом маємо завдячувати… Михайлу Горбачову. Бо той відкрив границі, мамка поїхала за граніцу у складі якоїсь делегації і звідти привезла мужа-югослава і нас», – розповідає оповідач. Оповідач – це Коля, котрий згадує дитинство і батька, що був у Лубнах кримінальним авторитетом і… авторитетом для своїх підростаючих синів. Але рано пішов із сім’ї у невідомому напрямку. «Мама казала, що він женився на ній нє по любві, а через те, що тікав від війни… Я панімаю женитися заради Парижа. Але якщо женишся заради Лубнів, то, думаю, то точно по любві».

Смотрите легально на MEGOGO

Багато років Коля і Вася нічого про батька не чули. Близнюки виросли полярно різними. Вася став патрульним поліції (чи тоді ще міліції), чесним громадянином, хорошим сім’янином, лише з малою зарплатнею і «невеликими» амбіціями правдою служити закону і країні замість «великих» амбіцій брати хабарі і полетіти на Балі, як того вимагає балувана дружина. Коля став «працівником сфер логістики й торгівлі», тобто водієм маршрутки і дилером травички у невеликих обсягах. Коли ж пролунав несподіваний телефонний дзвінок з далекого Люксембурга, де на іншому кінці дроту сказали, що батько лежить у реанімації і може от-от померти, Коля загорівся бажанням будь-що побачити тата…

Із трейлера здається, ніби «Люксембург, Люксембург» – це роуд-комедія про пригоди українських братчиків-клоунів у Європі. Насправді ж поїздка до Люксембурга – це кульмінація і розв’язка, котрим передує чимало інших подій, що розкривають природу й долю героїв, а клоуни виявляються майже трагіками, майже Діді та Ґоґо в очікуванні Ґодо. Також спершу здається, що фільм є розважальною народною комедією із влучними і колоритними українськими характерами, суржиком і курйозними ситуаціями. Насправді ж стрічка виявляється екзистенційною драмою і навіть біблійною притчею. Кумедною, анекдотичною…, але в душі надзвичайно сумною. І цього разу стиль Лукіча, що у «Моїх думках тихих» був дещо богемним чи богемно-народним, народний більшою мірою у дусі «Припутнів» Аркадія Непиталюка. А тональність у той же час більшою мірою трагічна.

І у дебюті, і зараз Лукіч частково розповідає про себе. Адже народився та виріс в Ужгороді, вивчився на режисера, головним героєм «Моїх думок тихих» зробив гіпстера, що родом з Ужгорода, живе у Києві, працює звукорежисером і хапається за шанс отримати роботу за кордоном: озвучувати відеоігри…, присвятив роботу матері, образ котрої утілила Ірма Вітовська. У «Люксембурзі, Люксембурзі» розповідає історію не стільки пошуків, скільки спогадів про батька, і це його присвячення власному батькові, котрий справді був югославом і завдяки котрому він полюбив боснійську музику… Для першого фільму відібрав актора Андрія Лідаговського зростом понад два метри, помітної неординарної зовнішності, аби той виглядав білою вороною. Для другого – дуже малих на зріст музикантів-близнюків Раміла та Аміла Насірових з хіп-хоп-гурту «Курган & Agregat», зовнішній вигляд котрих, особливо в тандемі, теж не назвеш звичайним хоча б через «магічну» однаковість (ця візуальна ідентичність персонажів – метонімія, що вказує на авторські роздуми про геть іншу ідентичність).

Історія сина та матері у «Моїх думках тихих» була не лише історією сина та батьківщини, а й мала біблійну алюзію на Ісуса і Богоматір. Так само біблійну алюзію має і «Люксембург, Люксембург», де Вася і Коля, правильний брат і неправильний, певним чином уособлюють Авеля та Каїна, лишень без буквального братовбивства (хоча фігурально дещо, що можна символічним «братовбивством» назвати, таки відбувається). І одержимість фантомним батьком, не живою людиною, а певним образом – це релігійна одержимість фантомним богом, пошуками неіснуючого ідола і вигадками про неіснуючу силу. Але водночас це й право на світлу віру (до речі, спокута як ключовий елемент біблійного й божого вчення наздоганяє «поганого» брата у тому розділі фабули, де він вислужується перед бабунею, котру травмував маршруткою і своїм кричущим хамством, проте то радше відшкодування, аніж каяття).

Один з братів Насірових перед київською прем’єрою стрічки жартома сказав у глядацький зал: «Не очікуйте багато!.. Тобто не від фільму, а від нашої акторської гри». Та насправді гра Раміла й Аміла (хоча іноді здається, що це не гра, це вони такими і є) – самобутня, жива, автентична прикраса і знахідка. Хоча ні, не прикраса, а сама суть, без якої «Люксембург, Люксембург» точно не стався б.

Антоніо Лукіч, цього разу ще глибше, тяжче, з більшою гіркотою рефлексуючи про батьків, батьківщину, приналежність, місце в житті…, говорить про загублене покоління народжених наприкінці 80-х – початку 90-х, на рубежі радикальних змін і радикальних світів, на межі перебудови і трансформації світоглядів. Бо ж ті, що народились пізніше, вже почали будувати геть іншу історію і свою, і своєї країни, а ці попередні, загублені, десь застрягли і запропастилися поміж часів і реальностей.

Анастасія Лях