Дев Патель увірвався в кінематограф роллю юного мумбайського сироти Джамаля Маліка, котра назавжди змінила його життя (так само, як телешоу «Хто хоче стати мільйонером» змінило життя його персонажа), назавжди зробила невідривним від романтично-мученицького образу «мільйонера з нетрів», який, не маючи на руках жодного козиря, тільки злидні, драму та біль, все ж таки стає щасливим переможцем і «закоханим танцюристом». Але після настільки блискавичного прориву актор більше жодного разу не вистрелив.
Сьогодні Пателю лише 33 роки, та через той одиничний надто яскравий юнацький постріл (щасливий квиток і водночас ведмежу послугу) його кар’єра здається набагато старшою і такою, в якої пік давно минув. Звісно, хороші роботи були і потім («Лев», «Готель Мумбаї», «Історія Девіда Коперфілда», «Легенда про Зеленого лицаря»), та не було нічого, що прогриміло би, не кажучи вже про детонацію. Допоки все ще молодий, але вже забутий і зарано відсунутий у бік вигорілих зірок Дев Патель не наважився зробити власний фільм як сценарист, продюсер, режисер і виконавець головної ролі.
«Манкімен» став не просто проєктом мрії, а дуже особистим досвідом. Не буквально автобіографічним, зовсім ні, але саме особистим. І як часто буває з проєктами мрії, спершу перетворився на катастрофу, низку невдач і навіть трагедій: на майданчику помер освітлювач, сам Патель зламав руку, а Netflix, який спершу купив міжнародні права на фільм, описаний як «Джон Вік у Мумбаї», в результаті відмовився випускати ризиковану авантюру від одержимого дебютанта… Зрештою врятував «Манкімена» Джордан Піл («Пастка», «Ми», «Ноу»), чия продюсерська компанія за дивним, майже містичним збігом має назву Monkeypaw Productions (буквально monkey paw перекладається як «мавпяча лапа», але фігурально на сленгу це означає дуже сильно бажати чогось, не зважаючи на можливі наслідки).
Дев Патель дуже сильно бажав зняти і випустити «Манкімена» і не думав про комерційні чи будь-які інші наслідки. І таки вигриз свою мрію зубами (з тим же диким завзяттям, з яким його людина-мавпа в одній із найзапекліших сцен зубами вганяє ножа в шию противника) і явив її світові. І ця подія стала таким само другим народженням Дева Пателя, як десять років тому «Джон Вік» став другим народженням Кіану Рівза…
Смотрите легально на MEGOGO
Зерно порівняння цих екшнів зовсім не в тому, що герой Пателя так само виступає один проти кримінального світу (тут не окремого кримінального, а продажного політично-релігійного); не в тому, що він йде вельми кривавою дорогою помсти; навіть не в тому, що в нього є пес і маргінальні друзі (тут позасуспільна спільнота трансгендерів римується з бродяжницькою мережею Голубиного короля); і не в тому, що в його руках смертоносною зброєю стає будь-який підручний предмет (таця офіціанта, підбор жіночої туфлі, ланцюжок зливного бачка в туалеті…)…, а в тому, що його бій так само є не окремою сценою\ сценами, а всією цілісною концепцією, єдиною сутністю цієї історії, і він, той бій, так само ллється музикою, так само відбиває ладний ритм (як у тому символічному епізоді-синекдосі, де герой колошматить грушу в такт ударам по таблі, і той мелодичний пульс екстраполюється на всю тривалість і динаміку кіна), через який глядач почувається «на рингу», як на танцполі.
Якщо Джон Вік був алегорією Ісуса Христа, котрий зрештою підіймається на свою Голгофу, то Манкімен – це народний месник, який скидає з олімпу лжемесію. Тож його історія також очевидно співзвучна із класичним супергеройством коміксів, на що вказує, власне, і прізвисько протагоніста, і маска. Батьків він втрачає, як Бетмен чи Людина-павук. Його фетишизація матері відсилає до Супермена. Але те, як походження і становлення Манкімена невіддільно прив’язане до національної ментальності, до коренів, до пращурів, до самобутньої автентичної міфології, до батьківщини і дому, споріднює фільм Пателя передовсім із «Чорною пантерою». Тож можна сказати, що «Манкімен» натхнений і «Джоном Віком», і «Мільйонером з нетрів», і «Чорною пантерою», й «Убити Білла», і старими бойовиками з Ван Даммом, і… казками про Мауглі.
Алюзію до «Книги джунглів» варто розглянути детальніше. Адже травма протагоніста полягає у тому, що його матір було вбито безпринципною і продажною владою міста під час примусового «виселення» (по факту знищення) бідних мешканців лісу, де замість дерев і бунгало зрештою з’явилися фешенебельні забудови. І спостерігаючи вже дорослими очима за тим, як рідна Індія перетворилася на країну радикальних контрастів, герой Пателя бореться не лише з конкретним поганцем, а й в цілому з корумпованою джентрифікацією, пригнобленням меншин, викоріненням національної ідентичності. Як і Мауглі, він нібито готовий і хоче повернутися з дикого світу боїв без правил назад до людей, але боїться, що від його кревної цивілізації нічого не лишилося… І в цьому контексті варто згадати, що Кіплінг був так званим «співцем британського імперіалізму», але, будучи проєвропейським і прозахідним ідеологом, разом із тим не відкидав важливість національної культури і національної традиції.
Чому цей фільм такий особистий для Дева Пателя? Звісно, не тільки тому, що вперше в акторській кар’єрі він отримав можливість залучити до гри свої уміння та навики бойових мистецтв, якими завдяки вдалому рішенню матері займався з дитинства (зокрема тхеквондо, котре називають «найбільш науково обґрунтованим» видом єдиноборств і з котрого в актора чорний пояс). А тому, що це його доволі болісна й інтимна рефлексія щодо індійського коріння. Адже Патель народився не в Індії, а у Лондоні, куди його батьки емігрували з Кенії. Тож його індійське походження буквально лишилося у минулих життях, серед тіней забутих предків. Але попри очевидне фізичне дистанціювання пуповину актор не відрубав. Навпаки, щиро сповідує індуїзм і за першої ж нагоди зняти «своє кіно» присвятив картину ледь не одержимому триманню за землю, за основу, за опору і початок.
Він не просто натягнув маску мавпи. Не скалькував одну з голлівудських історій про укус скаженої чи радіоактивної мавпи. Він оповив свого героя його власною оригінальною фольклорною легендою. Розповів красиву притчу про манкімена, який проковтнув жовту кулю, думаючи, що то манго, а то було сонце. І те палаюче сонце боляче його обпекло (буквально лишило потворні шрами на долонях, обпечених вогнем, в якому згоріли його ліс, його дім, його мати). І до речі, знявши цей дуже індійський і водночас антиболлівудський фільм про мавпячу подобу, Патель чітко відмежував мавпування, котрим займається Боллівуд, передражнюючи Голлівуд, від розумного митецького наслідування, в котрому через омаж і реверанси народжується щось принципово нове, молоде, авангардне.
Анастасія Лях
Манкімен (Monkey Man)
2024 рік, США/ Канада/ Індія/ Сінгапур
Продюсери: Дев Патель, Безіл Іваник
Режисер: Дев Патель
Сценарій: Дев Патель, Пол Ангунавела, Джон Коллі
У ролях: Дев Патель, Шарлто Коплі, Собхіта Дхуліпала, Сікандар Кхер, Віпін Шарма, Ашвіні Калсекар
Оператор: Шерон Мейр
Композитори: Гаушка, Джед Керзел
Тривалість: 113 хвилин/ 01:53