Марс Експрес (Mars Express)

Цей французький анімаційний фільм для дорослих поєднує жанри серйозної, круто звареної наукової фантастики у стилістиці кіберпанк і упадницького неонуарного детективу срібної ери (якщо нуари 1940-50-х – це золота ера чорного детективу, то неонуари 1970-х – срібна). Він стоїть максимально близько до такої кіберпанк-класики, як «Той, що біжить по лезу» і «Привид у броні», також наслідує наративами фільми «Я, робот» і «Світ Дикого Заходу», паралельно римуючись із найкращими неонуарами на кшталт «Довгого прощання» Роберта Олтмена і «Китайського кварталу» Романа Поланського.

Події розгортаються у двадцять третьому столітті лише у зав’язці на Землі, де людей майже повністю замінили машини і де приватна сищиця Алін Рубі разом із напарником Карлосом виконує завдання багатого клієнта і ловить хакерку-активістку, що зламує сурогатів і звільняє їх від рабства; а потім дія на весь час переноситься на Марс, куди слідує супершвидкісний експрес і де люди живуть разом із роботами. Активізм по звільненню машин – не одиничний випадок, а масовий рух. Але роботи, котрих зламали, часто поводяться неадекватно і навіть можуть бути агресивними та небезпечними.

До Алін також звертається звичайний робітник, батько студентки, що зникла з кімнати у гуртожитку, причому разом із сусідкою. Відправившись до університету, Алін і Карлос знаходять мертве тіло сусідки і дізнаються, що зникла дівчина перед тим, як щезнути, нащось зламала університетського робота. Детективи доходять висновку, що сусідку вбили помилково, переплутавши дівчат…

У пролозі дівчина пестить кота на руках, і це виглядає абсолютно природно і… по-людськи. Але потім зі словами «Ти весь забруднився» знімає з кота шкурку, аби випрати, і під шкуркою лишається металевий кіт-робот (втім, такий само лагідний і муркотливий, як живий… ну, майже). Це, здається, єдина тепла сцена в усьому мультфільмі, котрий після прологу стає зовсім холодним і жорстким, і навіть там, де Карлос із букетом квітів йде до колишньої дружини, аби побачити доньку, нічого хорошого і сентиментального не відбувається, бо теперішній чоловік жінки жене Карлоса геть і кидає слідом букет (справа в тому, що Карлос-людина загинув ще п’ять років тому під час бунту машин, коли служив у поліції, і після того як його свідомість перейшла в технологічну копію, екс-дружина заборонила доньці бачитись і спілкуватись з татом… чи з тим, що від тата лишилось).

Смотрите легально на MEGOGO

До речі, «Довге прощання», як пам’ятаємо, починається зі сцени за участю головного героя та його кота. Приватний детектив Філіп Марлоу у виконанні Елліотта Ґулда намагається погодувати вусатого, але той рудий капризуля не хоче їсти, що дають, і чоловікові доводиться серед ночі йти до магазину за улюбленими консервами свого улюбленця. Абсолютно чарівно. Так само епізодом із котом розпочинається і «Марс Експрес». Причому у «Довгому прощанні» то теж була найтепліша сцена.

«Марс Експрес» нібито не пропонує нічого нового на території сай-фай, але всі його відсилки є майстерними, приємними, елегантними, виконаними зі знанням та любов’ю до культового кіберпанку. До того ж анімація геть зовсім не намагається підлаштуватись під підліткову аудиторію і хоч якось пом’якшити свою суворість (і спростити заплутаність). Тут є секс (андроїди-проститутки спокушають потенційних клієнтів з вітрин вулиці на кшталт Червоних ліхтарів, тільки дівчата там є з особливостями типу додаткових пар рук та ніг для замовників зі специфічними забаганками), кров (щоправда, здебільшого ллється кров не людська, а машинна синьо-фіолетового кольору), соціальні спотворення та викривлення моралі не лише технологічним прогресом, а перш за все комерційно-експлуататорською людською природою (серед іншого тут є мозкові ферми, де за гроші можна здавати мозок в оренду, але пам’ять про те, що робив мозок у лізингу, вилучають).

І Карлос, і Алін – досить сумні детективи, тобто типово нуарні. Він наче той Робокоп мовчки страждає через розрив із сім’єю, що відмовилася прийняти його інакшим. А Алін є взірцево декаданською протагоністкою, котра, будучи в алкогольній зав’язці, звісно ж, рано чи пізно зривається і знову тоне у пляшці. Між напарниками немає романтики, виключно взаємна службова підтримка з типово службовими насміхами і прохолодний натяк на теплу дружбу. Та якщо в нуарах детективи зазвичай досягають певного позитивного результату і певної форми катарсису, то в неонуарах вони абсолютно марно б’ються об стіну непробивної системи (системи капіталізму чи невиліковної людської гнилі, що в принципі переважно синоніми). Тож тут герої до жодного оптимістичного підсумку своїх дій не доходять.

Тобто Карлос і Алін хоч і розкривають злочин, та сенсу в тому немає. А епічний, вірніше епічно песимістичний фінал – це футуристична метафора будь-якого фашистського геноциду, який завжди реалізується через маніпуляцію ксенофобною думкою, але в корінні завжди має тупу прагматично-матеріалістичну причину.

Анастасія Лях