Мавпа (The Monkey)

Це не горор, а чорна комедія. І це доволі незвично і в контексті Стівена Кінга, за однойменним оповіданням котрого знято фільм, і в контексті режисера Оза Перкінса («Лютий», «Гретель і Гензель», «Довгоніг»), котрий раніше завжди намагався бути дуже серйозним і по-серйозному лячним. Тепер же постановник (який, нагадаю, є сином актора Ентоні Перкінса, серійного маніяка з гічкоківського «Психо», тож жах несе на плечах як естафету і спадщину від батька) яскраво, розумно, весело і все ще вельми авторськи продемонстрував, що має в серці (голові) не тільки дар телеграфувати у глядацьку залу свій несвідомий і напрочуд індивідуальний вроджений (успадкований) кошмар…, а і блискуче (блискучо цинічне) чорне-пречорне почуття гумору.

Сюжет, ну звісно ж, розгортається в одному з вигаданих маленьких містечок штату Мен, де Стівен Кінг народився і проживає досі. Історія розпочинається з крамнички сувенірів у стилі Роджера Кормана і Джо Данте. Туди заходить Адам Скотт у формі цивільного пілота (і це не єдине зіркове камео у фільмі, ще є, приміром, Елайджа Вуд в епізодичному образі нав’язливо позитивного вітчима) і намагається повернути продавцеві колись куплену тут антикварну механічну іграшку – мавпу в червоному жилеті і з ключем на спині, котра при повороті ключа починає широко шкіритися і бити своїми іграшковими паличками у свій іграшковий барабан. «Аааааа, це дуже і дуже погано», – панікує пілот, коли мавпа раптово вирішує дати посеред магазинчику свій ударний саундчек. І тоді, як у тій казці, біжить мишеня, махає хвостиком…, і от уже з крамаря вилітають кишки…

Після прологу автор знайомить нас із головними героями – братами-близнюками Гелом і Біллом Шелбурнами (синами того самого пілота), котрим мавпа дістається у спадок з іншим барахлом без вісти зниклого татуся, котрий якось «вийшов за сигаретами» і не повернувся, лишивши по собі самий тільки пильний непотріб. Брати зростають з люблячою матір’ю-одиначкою (Тетяна Маслані) і люто ненавидять один одного (бо один – типовий ботан, а другий – типовий хуліган), і зовсім не здогадуються про причетність мавпи до диких нещасних випадків, коли їхню няню під час кулінарного шоу наживо «випадково» розрізає на відокремлені голову і тулуб великий поварський ніж віртуозного шеф-кухаря… Але здогадуються потім, коли похоронні костюми стають для них одягом casual… І навіть намагаються позбутися диявольської цяцьки, скинувши ту у темний глибокий колодязь зі словами: «Аби воно не потрапило до рук садистів, іранців, росіян…». Однак роки по тому, коли брати стали чоловіками (дорослих близнюків зіграв Тео Джеймс), мавпа повертається до міста, аби продовжити свої криваві жнива, як клоун Пеннівайз повертається до Деррі…

«Всі рано чи пізно помирають. Батьки помирають, діти помирають, помирають цілі родини, помирають їхні домашні улюбленці… Хтось помирає мирно уві сні. А хтось – дуже моторошною і кривавою смертю», – пояснює без прикрас і казок матір синам, коли ті силяться збагнути випадок із нянею. Власне, це і є смисл картини Осгуда Перкінса, котрий через химерні сімейні зв’язки (зв’язки з батьками, тьотями і дядями, зв’язки з братами і дітьми) доносить тверезу і прагматичну цілковиту відсутність екзистенції, відсутність будь-якого підтексту в любові і ненависті, емпатії та егоїзмі; відсутність будь-якого підтексту в житті і смерті.

Смотрите легально на MEGOGO

Тож мавпа зовсім не є інфернальним злом, ані дияволом, ані прокляттям (і в дорослому спогаді жахлива смерть матері, що запам’яталася одному з братів як прояв потворної потойбічної темряви, недарма трансформується у спокійний і природний кінець). Вона (мавпа) – беззмістовний порожній макгафін, як сумнозвісний rosebud «Громадянина Кейна», котра хіба що (і це максимум її «демонізму») вказує своєю барабанною паличкою єдиний і невідворотний напрямок, в якому котиться земне існування, єдиний і невідворотний спільний для всього живого «пункт призначення» (так, згадка поп-франшизи про неможливість обдурити Смерть, є невипадковою).

«Наче життя» – так звучить напис на круглій подарунковій коробці із мавпою. Та кругла коробка символізує коло, цикл, кругообіг природи (ні, не кола пекла, а кола життя, яким би те життя не було). Власне, ну хто з нас не рефлексував і не думав, що проживає не справжнє життя, а наче життя?.. Допоки не усвідомлював, що «наче життя» і є єдиним справжнім, бо іншого не дано… Як не дано ніколи збагнути, чому саме тато не повернувся додому із цигарками (чи без)… Цікаво, що життя Оза Перкінса (котрий, до речі, зіграв дядька Чіпа) певним чином римується із життям Гела Шелбурна: останній успадкував від батька мавпу-женця і зрештою змирився зі своїм сумнівним спадком, а режисер успадкував від батька горорну ментальність і «дотик зла» (і не просто змирився, а нарешті з того щиро істерично посміявся).

«Коли ставалася якась катастрофічна трагедія на кшталт набитого дітьми шкільного автобуса, що злетів з дороги у прірву чи зіткнувся з вантажівкою…, моя мати казала, що Бог сьогодні вибив страйк», – розповідає, сміючись, агентка з нерухомості, що намагається продати будинок після того, як його господиня сконала в результаті дивацького збігу обставин, спершу проколовши обличчя блешнями, потім його підпаливши, а далі наштрикнувшись на вказівник поштової скриньки. «Мавпою» (і тим самим шкільним автобусом наприкінці історії) майже великий продавець чорної іронії, так би мовити великий і жахливий чарівник Оз Перкінс без жодного повчання вчить (і можливо, навіть результативно) по-іншому дивитися на смерть. На будь-яку, навіть найжахливішу. Причому вчить як віруючих, так і атеїстів. Перші нехай вірять, що «Бог вибив страйк» (чи мавпа вдарила у барабан), а другі – що випадковості бувають геть неймовірні. Наче життя. Тобто таке життя, c’est la vie.

Анастасія Лях