Том Круз нарешті таки попрощався з роллю Ітана Ганта й екшн-франшизою (чи правильніше буде сказати тру-екшн-франшизою, принаймні частково точно тру), котрій присвятив майже тридцять років життя і котра вражала винятковою здатністю ставати все краще і краще, крутіше і крутіше, трушніше і трушніше… з кожною новою частиною, притому що її головна незамінна зірка не проживав інверсійне життя Бенджаміна Баттона, а старішав (і продовжує старішати, ясна річ), як усі земні люди.
Звісно ж, усім хотілося (і сподівалося), що восьмий заключний фільм «Місії» стане апофеозом того довгого шляху приголомшливого удосконалення, котрий пройшла ця легендарна серія з легендарною музичною темою гурту Limp Bizkit за третину століття… Та апофеозу не сталося, і «Фінальна розплата» виявилася слабшою за всі попередні частини, принаймні всі попередні частини під керівництвом Крістофера МакКворрі (котрий, до речі, «вистрілив» як сценарист приблизно тоді ж, коли стартувала шпигунська епопея про Ганта і ЗМН: поки в одній голлівудській реальності розгорталося ірреальне шпигунство з «масками Фантомаса», в іншій складалася головоломка із ударним твістом у неонуарному детективі «Звичайні підозрювані»), тобто точно слабшою за п’яту, шосту і сьому. Але…
Але якщо «Фінальна розплата» стала демонстрацією того, як відбувається вигорання на роботі хорошого сценариста, то паралельно вона продемонструвала і те, наскільки зацементованим є імунітет до вигорання (на відміну від іменної зірки в цементі Алеї слави, що рано чи пізно так чи інакше все одно вигорає і тріскається, і затирається підошвами ніг, і хтось незграбний роняє на неї бургер, а потім розтирає по суперзірковому імені кетчуп…) у Тома Круза, котрий навіть якщо десь подекуди стомлюється і трішечки фальшивить (чи принаймні дозволяє закономірному виснаженню позначитися на драматичних перформансах) як актор, то як трюкач істинно виглядає (чи щонайменше максимально старається виглядати) безсмертним і незнаючим жодного натяку на енергопадіння у невпинній крові.
У майже тригодинному хронометражі експозиція протистояння нарцисичному і мізантропічному штучному інтелекту, розпочатого у сьомій частині (та цього разу сюжет робить відсилки до всіх попередніх місій Ітана Ганта й особливо, як не дивно, до першої, дія котрої, до речі, починалася з Києва і про яку більшість глядачів напевно що геть забули так само, як забули, що зняв її режисер «Обличчя зі шрамом» Браян Де Пальма, і так само, як забули, що вся франшиза заснована на однойменному шпигунському телесеріалі 60-70-х років, з яким має мінімум спільного), настільки задовга і настільки позбавлена майже будь-якого безпосереднього екшна, що спершу здається, тут стомилися абсолютно всі, навіть Том Круз (який бігає на своїх двох навіть там, де логічно було би під’їхати ну хоча би на велосипеді, якщо хитрий ШІ на ім’я Сутність взяв під свій контроль всю електроніку, автомобільну зокрема).
Смотрите легально на MEGOGO
І задовга експозиція, і вся стрічка загалом аж занадто тримаються на речах, які є зовсім нехарактерними для цієї франшизи: драматизмі і пафосі, ностальгії і сентиментах. І в принципі і те, і друге можна зрозуміти і навіть пробачити, бо ностальгійна сентиментальність продиктована фактом прощання з проєктом (який якщо і продовжиться, то вже з оновленою молодою командою), а сильно драматична патетика і передозування серйозністю є логічною рефлексією і тональною відповідністю тим абсолютно реальним подіям, які відбуваються у світі сьогодні (щоправда в реальності винуватицею потенційного апокаліпсису є не Сутність, а сутність людської природи, гранично войовнича і гранично зарозуміла).
І саме тому знову ж таки можна пробачити і зрозуміти нетипову для франшизи повну відсутність гумору. Добре, майже повну, адже маємо за три години один-єдиний жарт від Бенджі, персонажа Саймона Пегга, котрий, будучи важко пораненим, інструктує героїню Гейлі Етвел щодо дротів ядерної вибухівки і втрачає свідомість акурат посеред ключового застереження: «Тільки в жодному разі не ріж…», але (що довершує дотеп) брутальна кілерка у виконанні Пом Клементьєв, яка не звикла церемонитись попри свій перехід на бік протагоністів, скручує бідолашному програмістові вухо, аби ранений технік повернувся до тями і закінчив речення (так, жарт є один-єдиний, бо про російський підводний човен «Лошарик» – це аж ніякий не гумор, а реальна назва реальної рашистської субмарини).
Однак зрозуміти і пробачити у нинішній світовій ситуації анітрохи не дорослішу за дитячу геополітичну наївність авторів на кшталт фрази «Давайте хоча би на короткий час побудемо не росіянами і не американцями, а просто людьми!»… доволі важко.
Що ж цього разу виробляє Том Круз? Цього разу Том Круз пропонує глибоководне занурення під криги Берингового моря (де можна побачити феєричну картину одночасного поєднання підводного човна на морському дні і пропливаючої повз людини в самих трусах) і шалені перегони на «кукурудзниках» над африканськими екваторіальними краєвидами (де актор перебуває не за кермом і навіть не всередині біплана, а висить і тріпається поза кабіною на різних частинах хиткого літака). І можна здогадуватися, що приблизно відсотків на тридцять побачене є не цифровою ілюзією, а старою аналоговою правдою. Тож… нехай апофеоз «Місії неможливої» і не склався так, як хотілося, та апофеоз небезпечного каскадерства від Тома Круза точно відбувся. І свої особисті перегони зі старістю (і певно що і зі Смертю також) актор безумовно виграв. Принаймні сьогодні.
Анастасія Лях
Місія неможлива: Фінальна розплата (Mission: Impossible – The Final Reckoning)
2025 рік, США
Продюсери: Том Круз, Крістофер МакКворрі
Режисер: Крістофер МакКворрі
Сценарій: Крістофер МакКворрі, Ерік Джендресен
У ролях: Том Круз, Саймон Пегг, Гейлі Етвел, Пом Клементьєв, Вінг Реймс, Генрі Черні, Шей Віґем, Голт Маккелені, Нік Офферман, Есай Моралес, Марк Ґетісс, Анджела Бассетт, Ганна Ваддінгем, Кеті О’Браян
Оператор: Фрейзер Таггарт
Композитор: Лорн Белф
Тривалість: 169 хвилин/ 02:49
