Монстр (Kaibutsu)

Нова робота титулованого японського режисера Хірокадзу Корееди, як і усі його попередні картини, говорить про парадокси сімейних відносин, парадокси близькості і парадокси кінематографічних сюжетів. Як і завжди, Корееда розповідає історію, в якій нібито очевидне насправді є зовсім не тим, чим здається… Драматичний трилер «Монстр», поставлений режисером не за власним сценарієм уперше за майже тридцять років, отримав на Каннському фестивалі якраз приз за найкращий сценарій, а також спеціальну квір-нагороду.

За сюжетом мати-одиначка починає помічати відверті дивацтва за сином підлітком. То він зачиняється у ванній і зрізає своє довге волосся; то запитує, чи лишиться людина людиною, якщо їй пересадити свинячий мозок; то бере і несподівано на ходу викидається з машини… І дуже цікавиться питанням реінкарнації, зокрема постійно питає, чи переродився вже його загиблий батько і якщо переродився, то у вигляді кого чи чого… Мати сильно стурбована, їй здається, що син схильний до самогубства, і причину такої депресивно-ексцентричної поведінки хлопчика вона знаходить у шкільному булінгу, зокрема у цькуванні й образах з боку молодого вчителя, котрий, власне, і назвав, за словами юнака, його розум «свинячим».

Ситуація ледь не з кожним днем погіршується. Хлопчина повертається додому з травмами й у крові і каже, що вчитель його вдарив. А потім якось жінці телефонують і терміново викликають, бо син її упав зі сходів буцімто у той момент, коли той самий учитель за ним гнався… При цьому розмови матері зі шкільним керівництвом і зокрема директоркою є цілковито безрезультатними, вони лише механічно кланяються і вибачаються, а очі директорки геть скляні, погляд зовсім відчужений, і здається, що нещасній матері ніяк до неї не достукатись, ніяк не пробити глуху стіну.

Коли всі глядацькі симпатії, хвилювання, переживання, обурення зосереджуються на боці матері, наростаюче напруження добігає кульмінації і… обривається. Історія повертає назад, і те саме, але з геть іншої точки зору, переповідається очима вчителя. І тоді все починає виглядати зовсім інакше, і жертвою гоніння виявляється не хлопчик, а якраз учитель, обмовлений, несправедливо звинувачений, тоді як син занепокоєної жінки постає схожим на соціопата, на тих майбутніх маніяків і садистів, що стереотипно починають шлях з убивства цуценяти або кролика… У третьому акті ясно що заплутаний моток вчинків, наслідків, передумов розплутується з ракурсу хлопця, і тільки тоді на поверхню проступає несподівана, непередбачувана правда.

Смотрите легально на MEGOGO

Структура «Монстра» не є новаторською. Сценарій Юдзі Сакамото є очевидним омажем культовій картині іншого японського метра, з іншої мистецької епохи, а саме «Расьомону» Акіри Куросави, де вперше в історії кінематографа глядачеві були запропоновані паралельні версії одних і тих самих подій з позицій усіх провідних персонажів, і версії ті радикально відрізнялись одна від одної (відносно нещодавно цю запроваджену «Расьомоном» архітектоніку успішно повторив Рідлі Скотт у костюмованій лицарській драмі «Остання дуель»). Але окрім того що «Монстр» дає плюралізм поглядів і трактовок, він віртуозно веде зовсім сліпого глядача крізь склепіння абсолютно логічних і абсолютно помилкових висновків до точки вкрай неочікуваної, непрогнозованої розв’язки.

Хто ж є істинним монстром? Учитель-аб’юзер, хлопчик-соціопат? А може, директорка, котра переїхала автівкою онука, чи інший хлопчик з того самого класу, про якого рідний батько говорить «та він монстр, його треба лікувати»?.. Хто підпалив у першій сцені будівлю, в якій знаходився хостес-бар для чоловіків, який відвідували учитель і батько іншого хлопчика? Який садист убив кішку, котра лишилась лежати і розкладатися біля школи?.. Чи кішка вмерла сама, підпалу не було (просто збіг обставин, проводку замкнуло абощо), а директорка насправді скляна і відсторонена саме через горе і жахливе відчуття невиправної провини, адже японська ментальність не передбачає емоційної екстраверсії.

То здається, що історія «Монстра» схожа на історію «Полювання» Томаса Вінтерберга, де вихователя дитсадка «скасували» через надумані звинувачення у розтлінні. То чітко згадується «Слон» Гаса Ван Сента, який так само накопичував відчуття тривоги перед чимось страшним, що мало статись у школі, так само оповідав з різних ракурсів, так само вів глядача до викриття глибокої психологічної проблеми двох хлопців-друзів… Але в результаті трилер Корееди обертається ніжною і водночас болісною драмою про… дитячу гомосексуальність і пов’язану з нею тотальну дитячу розгубленість. Бо ж якщо дорослий світ більш-менш прийняв альтернативну сексуальну природу за норму, то дитячий, який усе ще гостро потребує адекватного всебічного сексуального просвітництва, поки залишається первісним і диким. І винні не лише такі батьки, які інакшість дитини називають «відхиленням», «свинячими мізками», а саме дитя кличуть «монстром», а і такі, що просто мовчать.

Правда про людей і про сім’ї є не такою, якою здається, – це улюблена твіст-формула Хірокадзу Корееди, як і в «Крамничних злодюжках» чи «Брокері». Тож трилер про пошуки чудовиська обертається геть іншою і за суттю, і за тональністю історією… про пошук чесного гуманного визначення дорослої метаморфози у дитячій душі… Цікаво, що фільм починається пожежею, а закінчується ураганом. Ці потужні бурхливі стихії уособлюють розбурханість найуразливішої і найніжнішої (навіть не підліткової, а саме дитячої) психіки, котра за будь-якого необережного слова готова наклеїти на себе наліпку «потвора».

Анастасія Лях