Монстр під ліжком (Dust Bunny)

Творець серіалу «Ганнібал» Браян Фуллер упродовж багатьох років сподівався продовжити горор-шоу з Мадсом Міккельсеном у ролі доктора канібала, проте так і не знайшов фінансування, тож, судячи з усього, зрештою відмовився від ідеї і замість того написав і зняв свій повнометражний дебют з тим самим данцем у головній ролі – химерний, оригінальний, кумедний і пропонуючий цинічно дорослий (але з душевністю на десерт… у вигляді вареників-кроликів з креветковою начинкою у китайському ресторані) погляд на дитячо-підліткове кіно… симбіоз жанрів чорної комедії, кримінального екшна, соціально-психологічної драми (проте без драматизму і сентиментів), сімейної мелодрами, казки-алегорії і фентезійного жаху під назвою «Пиловий кролик» (або «Монстр під ліжком» у локальному варіанті).

Власне, в англійській мові кульки пилу, що завжди утворюються під меблями, де прибирають украй рідко, і вільно гуляють підлогою такими собі перекотиполями (якщо диван або шафа не надто щільно прилягають до паркету чи плитки), дійсно називають «пиловими зайчиками» чи «пиловими кроликами». Фуллер вирішив не лише перетворити цю ідіому на справжнє чудовисько під дитячим ліжком (чи ілюзію справжнього чудовиська), а і вдатися до цікавої і неочевидної метафори: непорозуміння й емоційна дистанція між дітьми і батьками множаться і нашаровуються як пилові кульки (пилові грудочки), і здавалося би, пилу позбутися досить легко, варто лише взяти віника чи ввімкнути пилосос…, та у важкодоступних місцях (темних, глибоких, «непропрацьованих») пилюка недостатнього «включення», недостатньої інклюзії в потреби і страхи дитини, пилюка недостатньої любові і поверхневої «чистоти», прозорості у стосунках із чадом… призводить до створення маленького ментального монстра, що неодмінно росте і росте, і лютує, і не насичується…, якщо його щоденно годувати дитячим відчуттям грандіозної самотності.

Десь у Чайна-тауні (і простір, і час Браян Фуллер подає як вільну фантазію, стильну й образну, замість того щоби змальовувати конкретну реальність, тим паче що тутешня дійсність і конструюється, і розфарбовується очима маленької дівчинки, тож… антураж і костюми схожі на 1970-ті в насиченій гіпертрофованій квітково-фруктово-візерунковій палітрі) восьмирічна Аврора, що живе з відчужено-оптимістичними батьками (прийомними, як дізнаємося пізніше, причому це вже третя її прийомна сім’я), боїться не тільки засинати, а і ступати ногами на підлогу (тому квартирою пересувається на велетенській металевій статуетці гіпопотама на колесах, допомагаючи собі, наче веслом, палицею з головою коня для хобіхорсингу…, так, повторюся, стрічка нарочито химерна, та виключно в хорошому ексцентричному сенсі…; і до речі, бегемоти – напрочуд гарні і відчайдушні батьки: розривають і забивають крокодилів, захищаючи потомство), бо щиро вірить в існування великої зубастої тварюки, що живе під її ліжком під паркетною дошкою (той монстр уже з’їв усіх попередніх батьків Аврори і має намір зжерти теперішніх).

Коли дівчинка бачить серед темної вулиці, як її загадковий відлюдкуватий сусід з квартири навпроти (Міккельсен у вінтажних спортивних костюмах і піжамах у дусі диско та ар-деко) супергероїчно розправляється із… драконом (принаймні саме так це сприймає її уява), то твердо вирішує, що цей чоловік – крутезний убивця монстрів і треба його найняти для вбивства чудовиська під її ліжком. Укравши з церкви (де богослужіння так само виглядає веселковою химерою на спідах) пожертвування в розмірі трьохсот із чимось доларів, Аврора напряму і досить конкретно, як справжній замовник із гангстерських фільмів, звертається до сусіда, імені котрого не знає, та і взагалі про котрого нічого не знає…, а той, будучи професійним кілером, підозрює, що насправді, в реальній (дорослій) реальності батьків дівчинки ліквідували інші професійні убивці, що полюють насправді на нього і просто переплутали номери апартаментів…

Я не випадково тавтологічно чи радше паразитарно повторила «насправді… насправді…». Слово «насправді» насправді вельми суб’єктивне і вкрай абстрактне в семантичному сенсі, бо має на увазі якусь певну «правду», що протистоїть іншій, начебто неправдивій «правді», проте зважаючи на те, що «правди» зазвичай у кожного свої (навіть якщо реальність для всіх єдина), можна сказати, що умовно значуща одиниця мови під назвою «насправді» насправді є беззмістовною фікцією. Тож зрештою і Браян Фуллер у цьому дикому сюжеті на межі дитинства і дорослості, повертаючись у якесь безумовно абстрактне, але ностальгійне минуле до юнацького митецького максималізму, заперечує будь-які раціональні «справжності» на екрані і в сторітелінгу, крім справжності вічної теми батьків і дітей.

Фантазія, що в інакшому варіанті могла би бути тотальною нісенітницею чи беззубою феєрією, завдяки надзвичайно тверезій і геть ненаївній хімії між «старою» данською кінозіркою і зовсім юною акторкою Софі Слоун упритул наближається до цинічного реалізму, що в свою чергу з чарівною невпевненістю тяжіє до реалізму сердечного і задушевного. Кілер спілкується зі своєю бузкового віку замовницею як з дорослою людиною і повноцінною особистістю (відповідно Міккельсен спілкується із Софі як з повноцінною партнеркою), і така нетипова комунікація між дитиною і чоловіком підіймає базовий психологізм «Монстра» на принципово новий рівень. І так (це ж усе-таки чорна комедія на одній із граней гранованої склянки, в котру налитий креветковий коктейль компотного розливу), будуючи прозорі відносини, сусід дозволяє Аврорі допомогти в укладанні частин тіла переможеного хітмена до валізи, проте тільки тоді, коли частини вже чистенько запаковані в папір, як нарізка балику чи буженини. І він завжди з нею чесний: «Будеш моїм новим татом? – Я не хочу бути твоїм татом. Усі твої батьки вмирають».

Безіменний «убивця монстрів» пречудово знає на власній шкурі, що таке внутрішній монстр, породжений складними стосунками з батьком чи матір’ю (чи обома), що не сприймають тебе за повноцінного індивідуума (даруйте за спойлер, але не можу не сказати: 76-річна Сігурні Вівер зіграла матір 60-річного Мадса Міккельсена). І владна жіночка, що виявляється і керівницею, і мамою героя одночасно, уособлює всіма своїми і словами, і тілом (а конкретно гастрономічними вподобаннями) позицію ставлення дорослих до дітей як до… дітей з анекдоту «дітям наліво, людям направо» (в сексистському чи постсексистському гуморі замість дітей фігурують жінки). Поїдаючи сендвічі з молочною свининою (тобто молочним поросям, тобто поросям віком не більше чотирьох тижнів від народження, що споживало виключно материнське грудне молоко), просто в очі Аврорі вона з показовими мудрістю й ерудованістю розповідає про існування в деяких культурах тези про те, що «дитина – не людина, а відстрочена особистість».

Так, ледь не усі деталі (в декорі, реквізиті, мізансценах) так чи інакше, подекуди майже непомітно чи абсолютно ненав’язливо, проте кмітливо і дотепно ілюструють сюжетність про батьків і дітей, дорослих і недорослих, про зрілість і незрілість, кінець і початок (матір і батько є зерням і початком буття, відправною точкою реальності… чи їхнє маля?…, мозок якого, на думку деяких науковців, є набагато більш пластичним, активним і відкритим до всього нового, ніж мозок дорослого). Від молочного поросяти на тарілці не надто люблячої матері до… курки-світильника на письмовому столі персонажа Міккельсена… з лампочкою-«яйцем» у дупі (вчені, здається, нарешті схилились до думки, що першим було яйце).

Агентка ФБР каже, що на місці всіх зникнень усіх батьків Аврори під ліжком дівчинки, під підлогою, криміналісти завжди знаходили… пляшечку засобу від смоктання пальця (одну з тих гірких субстанцій, яких дуже багато у продажу й які є очевидним і беззаперечним проявом жорстокості, відсутності терпіння, нечесності й егоїстичної грубості стосовно дитини у батьківському вихованні, і ясно що такий от антигуманний підхід жодним чином дитячий стрес не пом’якшує, а скоріше навпаки). Зрештою сюрну стрічку Фуллера (казочку-брехню, в якій є натяк) можна розцінювати як… антирекламу цього засобу і… тихе авторське побажання (можливо, Браян Фуллер і сам має дитячу травму…, та й хто із нас її не має?) скормити ненажерливому кроликові всю ту космічну кількість недолугого і неумілого людства, котрій не варто було робити і навчати наступне покоління…, перетворивши кілотонни фатальних помилок на… пил.

Анастасія Лях