Морозивник (Ice Cream Man)

Спершу треба сказати, що цей іронічний (нарочито поганий у хорошому або ж поганому сенсі слова – все залежить навіть не стільки від смаків у широкому розумінні, скільки від точки зору глядача у конкретний момент його кінематографічних і загалом культурних уподобань, які стовідсотково «інколи» бувають меншою чи більшою мірою збоченими) сплетер-треш не є ремейком однойменного чорнокомедійного жаху 1995-го, де йшлося про травмованого лютим дитинством і звільненого із психлікарні ентузіаста, що зробився виробником морозива і готував холодний дитячий смаколик із людської плоті… Тобто «Морозивник» 2026 – кіно стовідсотково оригінальне (хіба що з відсилками до містечка Деррі та клоуна Пеннівайза Стівена Кінга та до минулорічної «Зброї» Зака Креґґера, лишень у перекладі на принципово низьку кіномову), причому оригінальне в усіх можливих смислах від правдивої самобутності до роздутої ексцентрики.

А по-друге варто визнати, що друг Квентіна Тарантіно Елай Рот (якого після дебютної «Лихоманки» творець «Безславних виродків» назвав «горормейкером майбутнього», проте здається, що естетика Елая Рота жодного майбутнього не потребує, бо існує – і добре почувається – у позачасовій чорній дірі екранного сміття, котре не викидається остаточно й остаточно не зникає, бо є непереборним і непереробним guilty pleasure) продовжує з упертою щирістю «назавше» засівшої в калюжі чи пісочниці дитини в шортах на підтяжках і сандалях на шкарпетки… гнути свою лінію і свою власну фантазію в обхід «фабрики мрій» («фабричним» він був лише двічі, знявши фентезі «Будинок з годинником у стінах» і екранізацію відеогри «Бордерлендс», і напевно що пожалкував про обидва випадки).

В шаблонно ідилічний американський субурбікон (який невипадково і світлом, і кольором, і законсервованими провінційними посмішками, котрим хіба що веселкових брекетів не вистачає, нагадує лжерайське передмістя з андеґраундної сюрреалістичної сатири «Трава зеленіша») приїздить фургон із морозивом, і морозивник (дещо блідий і перманентно усміхнений) у вінтажній білосніжній уніформі з ковпаком і червоним метеликом безкоштовно пригощає місцевих дітей різнокольоровими морозними кульками з незвичними смаками і назвами… Дрібний хлопчина на ім’я Джаред (котрого, ну звісно ж, булять у школі, зокрема за андроїд замість айфона) не пригощається, бо має непереносимість лактози…, тож на відміну від решти не перетворюється на морозивного зомбі із замащеним шоколадним чи фісташковим, чи полуничним ротом і скляними очима і… не вбиває садистсько-грайливим способом своїх батьків…

Батька, до речі, зіграв сам Елай Рот (в реальному житті син художниці і психіатра, густобровий массачусетський єврей), який очевидно зумисно продемонстрував трешовість акторства поряд із трешовістю режисури, бо ж якщо і варитися у цій ніші, то тільки цілком і повністю без жодної високої ноти.

Хочеться вірити, що за прямолінійними антиінтелектуальними горорами і слешерами, і сплетерами Рота завжди все ж таки було щось іще, щось… соціально-критичне… Так у «Лихоманці» (котра запам’яталася передовсім сценою, де дівчина голить ноги і зголює шкіру разом із волоссям) інфекція, що вражала зовнішній покрив і плоть, перетворюючи їх на кисіль, була, можливо, метафоричним камінням у бік суспільного лицемірства, котре ховає під ошатними оболонками смердючу липку гниль. У скандальному «Хостелі» (на котрий сильно образилася Словаччина, бо постала у фільмі туристично не надто привабливою країною, де місцеві діточки ладні вбити за жуйку, а приїжджих, особливо американців, викрадає й катує budget hotel garni маніяк) висміювалося уявлення штатівців (які в своїй більшості крім Америки геть нічого не знають) про Стару «затхлу» Європу. В «Зеленому пеклі» (переосмисленні італійської стрічки «Голокост канібалів») Рот іще у відносно далекому (довоєнному в нашому сьогоднішньому контексті) 2013-му вказав на повну безпорадність і абсурдність діяльності ООН. У камерному психологічному трилері «Хто там» нагадав, що жодна ідилія і жодне нібито повноцінне щастя не має імунітету перед спокусою, бо людина апріорі тупа і поточна, тож для неї мить задоволення завжди переважає роки стабільного блага. У «Дні Подяки» звернувся до епідемії споживальництва, котре підмінює і мораль, і культуру, і людськість як таку…, бо індичка на святковому столі стає символом не допомоги одне одному та взаємної вдячності, а найпримітивнішого найнизиннішого «шлункового» егоцентризму.

Нарешті «Морозивник»… Так, певна річ, Елай Рот вкотре надто (обома відпиляними руками й обома відпиляними ногами) зосереджується на шок-контенті (щоправда настільки гіперболізованому і нереалістичному, що навряд чи здатному когось по-справжньому налякати або ж бодай відразити), котрий гіперактивно працює на те, щоби публіка запам’ятала відрізану мамину голову, котрою дітки грають замість м’яча; товсту кишку, через яку діточки стрибають замість скакалки; материні чи батькові сухожилля, котрими тотально щасливі і ситі морозивні зомбі бавляться у дитячу гру «Ниточка» (вона ж «Мотузочка», вона ж «Плетиво», вона ж Cat’s cradle); голову, напхану до асфіксії через усі отвори десятками морозивних паличок; мозок шкільного директора (привіт трапезі Ганнібала Лектера, що куштував мізки ще живого і відносно свідомого персонажа Рея Ліотти), що набирається нуазеткою в маленьких дівчачих ручках і кладеться на вафельний ріжок… Але що цього разу може стояти (а може і не стояти) за ряснотою бутафорських нутрощів, котрі складають парадоксальне естетське (так, треш теж може бути естетським, коли «чисте сміття» перекрикує чи радше перебріхує «чисте мистецтво») комбо з кольоровими драже, желейками, мармеладками, льодяниками, зефірками, карамельками, жуйками…?

Здається, в продовження теми «Дня подяки» Елай Рот тягне ниточку (сухожилля) від епідемії споживальництва до епідемії догоджальництва, тобто до емоційно-поведінкової регресії і водночас гедоністсько-гіперпіклувального прогресу, коли з кожним новим поколінням діти отримують від батьків усе більше і більше, і більше, і більше… і зрештою не можуть спинитися і не бачать жодних кордонів, і навіть при очевидній ситості відчувають постійне «мало», як після однієї чи двох порцій морозива (тому супермаркети продають пломбір відрами). Діти настільки отримують все, що диктують дорослим вироки за вигадану педофілію і міняються з дорослими соціально-виховними ролями «ведених» і «ведучих» (словаки можуть більше не ображатися на американсько-єврейського режисера, адже за умовну hubba bubba тепер убивають і від убивств тішаться зірково-смугасті нащадки-носії загальнонаціонального і загальновидового коду).

Або ж навпаки, Елай Рот не критикує, а вітає домінування дитячої позиції (в якій все іще є наївність, але вже немає невинності). Так, наче дитяча влада «Володаря мух» зовсім не закінчується із прибуттям дорослих на острів, а всупереч ієрархічним законам зростає і шириться, і перестрибує сама себе (на скакалці з батькової товстої кишки). І немає потреби боротися ані з клоуном, ані з морозивником, бо світова політика (навіть якщо морозивні зомбі суто фізично виростуть і навіть якщо стрічка «Морозивник» узагалі не про політику – нині геть усе про політику так чи інакше і геть усе або про Америку, або про росію, або про обидві разом…, і нікого від такої реальності, здається, уже не морозить…) сама охоче готова перетворитися на… (привіт Джо Бенґу з «Удачі Логана») ланцюг барвистих вибухів із желейних ведмедиків.

Анастасія Лях