Не те щоби цей приквел був дуже потрібний, але якщо вже говорити про ступінь непотрібності, «Муфаса» виглядає потрібнішим за комп’ютерний ремейк (2019) оригінальної мальованої анімації 1994 року. Приквел ясно що теж комп’ютерний, але принаймні він розповідає нову історію…, тобто історію по суті стару, але таку, якої ми, глядачі, ще не чули і яка розкриває не лише еволюцію наївного дитинчати в могутнього короля, а й деградацію невинного дитинчати в заздрісного лиходія.
«Муфаса» є і передісторією, і продовженням одночасно (подібно до «Хрещеного батька 2», як визначили самі творці). За сюжетом король Сімба кудись зникає разом із дружиною Налою і лишає маленьку дочку К’яру на недолуге нянькування бородавника Пумби і суриката Тімона, котрі, аби вбити час, починають розповідати малій казочку про те, як удвох відчайдушно й відважно перемогли (і потім з’їли) поганця Шрама. Аж тут з’являється старий мандрил Рафікі і перехоплює байку в свої лапи. Мудрий примат розповідає К’ярі не нарочиту вигадку, а туманну легенду, історію її діда Муфаси, котрий хоч і не був від народження королівського роду, проте став найпершим королем над королями, себто не просто лідером свого прайду, а очільником всієї савани.
В одному з авторитетних західних видань рецензентка написала, що розгледіти в «Муфасі» режисера Баррі Дженкінса (нагадаю, що це автор і постановник таких знакових альтернативно романтичних інді-драм, як оскароносне «Місячне сяйво», «Якби Біл-стріт могла заговорити», а також приголомшливого арт-серіалу про утопічну втечу від рабства «Підземна залізниця»; складний і стовідсотково дорослий митець, для якого співпраця з Disney стала доволі неочікуваним стрибком у сімейний мейнстрим) так само неможливо, як «наосліп намацати «Джоконду» у Луврі». Абсолютно так, але водночас не зовсім. Радше Дженкінса можна побачити в «Муфасі» за тієї умови, якщо точно знати, що «Мона Ліза» десь напевно висить у Луврі, навіть якщо наочно її не видно, і відчувати шостим чуттям її магічну присутність.
Кожного разу коли фотореалістичні персонажі нереалістично співають і пританцьовують, з екрану до глядача промовляє комерційний діснеївський прагматизм і паразитизм, що продовжує експлуатувати класичну мультиплікацію в контексті тотально цифрового сьогодення. Проте кожного іншого разу, коли леви стають і звірами, і людьми водночас, але поза межами дитячого мюзиклу, коли між ними вирує первісна хижість чи навпаки, розвинена емпатія, коли драма про любовний трикутник виявляється гострішим сюжетом за протистояння протагоністів антагоністській банді альбіносів-вигнанців (якщо знати антирасистський бекграунд режисера, то білі леви сприймаються дещо інакше)…, тоді здається, що луврський шедевр хоч і не поряд, не прямо перед очима, але десь в одній із нами кімнаті.
Смотрите легально на MEGOGO
Закінчивши роботу над «Муфасою», Дженкінс заявив, що «комп’ютерне кіно – не його парафія» (і це добре, що наступного разу від оскароносця слід чекати інше «Місячне сяйво», а не ще одного «Короля Лева», себто потенційну «Мону Лізу», а не картину за номерами). Проте в руках іншого постановника цей приквел, враховуючи бекграунд франшизи і новий не надто ударний сценарій (хоча й з майже ударним фінальним твістом), міг би зовсім піти під воду… чи вилити суцільну воду на глядача (до речі, Дженкінсу відмінно вдався екшн, особливо на воді і під водою, тут уже без метафор). А завдяки безумовно талановитому композиторові Лін-Мануелю Міранді ми отримали щонайменше один новий оригінальний (а не ітерований, згадуючи аргументовану критику антагоніста Г’ю Ґранта в «Єретику») заразний трек: пісню «Bye Bye» у виконанні ватажка білих левів Кіроса (котрого в оригіналі озвучив взірцево нордичний попри те, що не блондин, Мадс Міккельсен, тоді як левам-протагоністам, тобто золотошкірим не альбіносам, оригінальні голоси віддали виключно темношкірі актори).
«У савані (та й у тваринному світі загалом) ти або їдок, або їдло». Третього, як то кажуть, не дано. Такому закону вчить прагматично-цинічний Кірос, у той час як романтичні протагоністи за весь час пригоди взагалі нічого і нікого не їдять, харчуючись виключно емоціями та мріями про обітовану землю «Мілеле» (milele на африканській мові суахілі означає «назавжди», типу такий собі не Неверленд, а навпаки, Фореверленд). Так, казки можуть дозволити собі абсолютний беззаперечний гуманізм. Особливо ті казки, де кремезні королівські хижаки… співають замість того, аби клацати зубами.
Анастасія Лях
Муфаса: Король Лев (Mufasa: The Lion King)
2024 рік, США
Продюсери: Адель Романскі, Марк Цер’як
Режисер: Баррі Дженкінс
Сценарій: Джефф Натансон, Лінда Вулвертон
У ролях (голоси): Аарон П’єр, Келвін Гаррісон-молодший, Тіффані Бун, Мадс Міккельсен, Сет Роґен, Біллі Айкнер, Джон Кані, Блу Айві Картер, Дональд Гловер, Бейонсе, Престон Найман, Тенді Ньютон, Ленні Джеймс
Оператор: Джеймс Лакстон
Композитори: Лін-Мануель Міранда, Дейв Мецгер
Тривалість: 118 хвилин/ 01:58
