Мумія Лі Кроніна (Lee Cronin’s The Mummy)

Ірландський режисер і сценарист Лі Кронін, знаний за оригінальним горором «Глибинне зло» і за франшизним горором «Повстання зловісних мерців», насправді переосмислює класичну «Мумію» вкрай радикально й екстравагантно, хоча західні критики переважно зійшлися на тому, що стрічка шалена, проте оригінальністю не вирізняється. Переосмислює сам жанр «Мумії», де поєднуються пригода, жах і комедія. Переосмислює кінематографічне значення міфологічного бекграунда, нагадуючи, що всі світові казки (а відповідно і похідні від них кіносюжети) так чи інакше виросли зі страшних напівправдивих історій (а історії, які люди споконвіку розповідали одне одному, завжди були насамперед і упоєно страшними) пильної муміфікованої давнини та переламного початку цивілізацій. І так, він не відмовив собі в омонімічному використанні того факту, що з англійської mummy може перекладатися і як «мумія», і як «мама»…

Власне, з матері розповідь і починається. Жовтими пустельними дорогами Єгипту подорожує місцева родина, в котрій сувора і вкрита ієратичним татуюванням матір є не просто за кермом (буквально і фігурально) автівки, а є безумовним матріархом сімейства. Змусивши замовкнути всі какофонічні голоси сім’ї і вимкнувши гучну музику в салоні, фактурна немолода брюнетка з довгим розпатланим волоссям (ну звісно що схожа на злу арабську чаклунку), дивлячись на своїх близьких у дзеркало заднього виду, повним реальної материнської нелюбові низьким тембром каже: «Як же усі ви мене дістали!»… Пізніше інша родина (так само батько, мати, син і донька, але на додачу ще поточна вагітність) – американці з Альбукерке, котрі тимчасово живуть у Каїрі, бо в татуся-телерепортера довге відрядження, пов’язане з постподіями Арабської весни, – демонструє геть інший сімейний клімат: м’який і теплий… Допоки не стається трагедія, атмосферно інтенсифікована піщаною бурею: та сама жінка з автівки, заховавшись у чорній чадрі і звабивши малу доньку американців соковитим фруктом, з якого вистрибнув до рота скарабей (привіт «Мумії» 1999 року), насилає на невинне дитя темну магію і безслідно (крім лишеного на місці злочину розірваного червоно-помаранчевого плоду) викрадає…

Вісім років по тому, коли американська родина вже живе у рідному Альбукерке, надходить радісно-тривожне повідомлення: їхня донька Кеті знайшлася і типу жива (так, саме типу), проте вісім років вона пролежала у стародавньому саркофазі, тож її вигляд і стан кататонії можуть «дещо» лякати… Далі Лі Кронін, надихнувшись «Кладовищем домашніх тварин» Стівена Кінга, «Екзорцистом» Вільяма Фрідкіна і напевно що французьким серіалом Les Revenants («Ті, що повертаються», також відомий під назвою «На поклик скорботи») про лірично-драматичний погляд на те, що мертвим, як би ми їх не любили і як би не сумували за ними, повертатись не варто…, заглиблюється у неспроможність живих (попри їхнє щире бажання і саможертовність) прийняти і заново полюбити (на міцному фундаменті колишньої любові, нестерпного болю від утрати і феєричного щастя від обретіння наново) повертанця з того світу, бо повертанець став уже геть інакшим…

Якщо згадати «Мумії» Стівена Соммерса (а не оригінал 1932-го та його продовження, що були більш чистим горором, інтонаційно серйозним), очевидно, що їхніми жанровими складовими були пригода, жах і гумор. Саме з цих складників створює свою «Мумію» і Лі Кронін, але з авторським підходом до кожного компонента. Пригода з романтичної археологічної перетворюється на більш буденно-реалістичну (політичний журналіст через роботу і необхідність зробити серію репортажів подорожує в Північну Африку і бере родину із собою, що має відтінок змушеної і сухої замість піднесено-екзотичної, та все одно пригоди). Жах від Лі Кроніна (недарма ж назва містить ім’я режисера: в цій «Мумії» геть усе від автора, не дивлячись на очевидні референси) є не легким і поверхневим, ніби поцілунок (без язика) зі смертю, а натурально скаженим і навіть мерзенним (у хорошому розумінні останнього слова, якщо тільки ви можете уявити позитивну, доброякісну мерзенність), наче поцілунок із язиком (дуже довгим язиком) аж до стравоходу (і мала онука, що дістає зубні протези з мертвої бабуні у труні і жере тими протезами священика-відспівника, – напевно що не найгидкіша з тутешніх сценок, бо ще, приміром, є довжелезний старечий оніхогрифозний ніготь великого пальця ноги, що під час обрізки кніпсером відривається зі шматком шкіри і м’яса стопи та гомілки). Гумор від Лі Кроніна представлений персонажем бабусі-католички (прекрасна Вероніка Фалькон), яка за обіднім столом на слова онуки про випавший молочний зуб трюкацько «випльовує» вставну щелепу, шуткує про згадку в заповіті за нарочито підлабузницький комплімент, про «поганенький педикюр», зроблений мумії в лікарні, і, згадуючи далеке минуле своєї перукарської кар’єри, розповідає байку про те, як довелося одного щасливого разу робити зачіску самій Софі Лорен, на героїнь якої за темпераментом, власне, і є дуже схожою ця жертва (одна із жертв) повсталої з мертвих Кеті.

Сцена викрадення, де чаклунка в чадрі простягає дівчинці заклятий фрукт, ясно що є алюзією до казки про Білосніжку, котру отруєне чорною магією яблуко змусило поснути вічним (тобто майже вічним) сном. Тільки тут фігурує не яблуко, а нектарин. Лі Кронін таким чином нагадує, що саме відмежовує феєрії (і, наприклад, казки Трампа і путіна, найбільших і найсучасніших казкарів) від реальності: повне ігнорування чесних некрасивих деталей, адже Білосніжка після свого довгого сну теж мала б прокинутись із вельми поганим манікюром і в кататонічному ступорі. Власне, в епоху Трампа і путіна (одну з найгірших цивілізаційних епох нашої ери), коли світ став реально жах яким божевільним, горор (на думку Лі Кроніна, і важко з ним не погодитись), аби мати бодай якийсь контраст із поточною дійсністю, має виглядати максимально (чи понад максимум) дико, ненормально, навіжено й паскудно.

І в цьому mad, mad, mad, mad world незмінною лишається певно що тільки одвічна претензія до матері (не конкретної, а будь-якої, узагальненої, універсальної, збірної), яка «не справляється» з материнськими обов’язками (так само, як і будь-яка країна включно з «ідеальною» Америкою не справляється з материнськими обов’язками щодо свого народу). Тож мама, затуркана нескінченними клопотами, халепами, переживаннями, негараздами, «несправляннями», стресами…, перетворюється з маммі на мумію, живий труп…, і ніхто не зна, що може її врятувати від цього кататонічного стану… Несподівана самопожертва усталено егоїстичного батька?..

Анастасія Лях