Минулі життя (Past Lives)

Можливо, це найвитонченіша романтична історія за багато останніх років. Можливо, це інакший «Любовний настрій» Вонга Карвая. Для іншого покоління. З іншим настроєм… «Минулі життя» південнокорейсько-канадської режисерки-дебютантки Селін Сон вперше були показані на «Санденсі», потім показ відбувся на Берлінале, а далі стрічка пройшлася по низці менш відомих кінофестивалів і зрештою так чи інакше потрапила в усі можливі кінонагородження й експертні топи за 2023 рік… Але не варто вірити описам, які стверджують, що йдеться про любовний роман. Йдеться лише про настрій…

У пролозі, котрий забігає суттєво наперед і показує майже фінал (майже!) історії, ми бачимо головних героїв очима випадкових спостерігачів, відвідувачів бару, котрі дивляться і гадають, що ж це за люди, наші герої, ця дивна трійця за барною стійкою о четвертій годині ранку, й які між ними можуть бути стосунки. Ми чуємо лише голос безіменних спостерігачів (власне, ці закадрові голоси і погляди, і роздуми та припущення – це і є ми, глядачі). «Як гадаєш, може, азіатка і білий хлопець – це пара, а той інший азіат – її брат? А може, азіати – туристи, а білий – то їхній гід? – І вони випивають разом о четвертій годині ранку?.. Навряд чи…»… А тоді героїня дивиться просто в камеру і посміхається загадковою «посмішкою Джоконди», котра, може, і не посмішка зовсім, а квінтесенція розгубленості всіх емоцій і почуттів…

То був бар у Нью-Йорку. Далі дія переноситься на двадцять чотири роки назад, у Сеул. Там двоє дітей, дванадцятирічні хлопчик Хе Сон і дівчинка На Йон, дружать одне з одним ніжною, зворушливою дитячою дружбою. Чи першою дитячою закоханістю… Та батьки На Йон вирішують емігрувати до Канади. Назавжди. Дівчинка навіть обирає для себе нове, англійське, ім’я – Нора. Вона дуже амбітна, мріє стати письменницею, а в Кореї, пишучи корейською, «важко здобути Нобелівську премію з літератури» – пояснює На Йон однокласникам так, ніби вона самостійно вирішила переїхати до Америки. «Прощавай», – каже сумний і мовчазний цього останнього дня Хе Сон, і вони буквально і фігурально розходяться різними дорогами…

Смотрите легально на MEGOGO

Потім герої зустрінуться у скайпі аж через дванадцять років. Тоді На Йон, тобто вже Нора, яка переїхала до іншої країни вдруге, цього разу опинившись у великому Нью-Йорку, «де збуваються великі мрії», і ставши драматургом, вже буде мріяти про Пулітцерівську премію. А Хе Сон так і залишиться просто Хе Соном… А потім, ще через дванадцять років, вони зустрінуться у тому нью-йоркському барі, і тоді дівчина, тобто вже жінка буде мріяти про театральну премію «Тоні», а Хе Сон… так само лишиться просто Хе Соном…

У контексті нібито абсурдних інтервалів довжиною у хороший шмат життя й у контексті «магічного» числа 12 згадується культовий голлівудський ромком «Коли Гаррі зустрів Саллі» (саме через дванадцять років після першої зустрічі друзі Гаррі та Саллі усвідомили, що кохають одне одного). Проте насправді «Минулі життя» мають набагато більше спільного з життями, які проживають окремо і разом (а вірніше, і не окремо, і не разом) Джоел і Клементина у найсумнішій лав-сторі на світі «Вічне сяйво чистого розуму» (мелодраму у стилі фантастичного реалізму від сценариста Чарлі Кауфмана і режисера Мішеля Гондрі Селін Сон не лише згадує у своїй роботі, а й крихітним фрагментом показує), ніж із романтичними комедіями.

До речі, режисерський дебют Селін Сон (раніше вона була драматургом і сценаристкою і працювала над фентезійним серіалом Amazon «Колесо часу») – це не просто дебют, це автобіографічний дебют. Адже все, що ми чуємо, бачимо і спостерігаємо про На Йон, яка стала Норою, – це все про саму Селін Сон, батько якої так само був режисером, родина так само емігрувала з Сеула до Канади, а вже з Канади вона переїхала вчитись драматургії у Нью-Йорку і вийшла заміж за колегу, американського письменника Джастіна Куріцкеса (у фільмі його зобразив Джон Магаро). І можна припустити, що народилася режисерка з іншим ім’ям, не Селін… (виконавиця ролі На Йон, американська акторка Грета Лі, теж є донькою корейських емігрантів, а Грета так само точно не корейське ім’я).

Цікаво, що авторка не зробила суттю оповіді протистояння західної і східної культур. І хоча Нора відмовляється від старого імені, обожнює курячі крильця, каже Хе Сонові, що треба вчити англійську, коли той збирається вчити китайську, а ще підкреслено називає себе «американською кореянкою», а його, ніжну примару далекого дитинства і минулого життя, – «таким корейським корейцем»…, все одно тут не про цю стіну. Не про стіну культур і ментальностей, світоглядів і лайфстайлів. І взагалі не про стіну. Адже та неможливість, яка існує між героїнею і героєм, – це не бар’єр, не перешкода, не мур. Навпаки, це пустий величезний простір, в якому кружляють мільярди паралельних і перехресних випадковостей, сила силенна торкань і розбіжностей, безліч розгалужених ліній минулих, теперішніх і майбутніх життів.

Треба розуміти, що порівняння з гонконгцем Карваєм – це зовсім не про сюжет і навіть не про естетику. Це саме про настрій. Тобто про виняткову режисерську здатність вихопити з повітря чи з космосу настрій, наче він є чимось матеріальним, відчутним на дотик, і розсипати його на глядачів, ніби магічний зоряний пил. «Для нього ти жінка, котра лишається. Для мене ж ти жінка, котра їде», – каже Хе Сон. Любовний настрій – це не про любов, яка сталася. Це про момент, який не відбувся. Цей настрій, такий особливий, хвилюючий і ейфорійний, може завжди бути десь дуже поряд і дуже близько, чи принаймні здаватися, ніби знаходиться поряд…, але чимось реальним, справжнім, теперішнім ніколи так і не стане.

Анастасія Лях