Мишоловка

Українське кіно настільки рідко надає значення формі (навіть тоді, коли непогано працює над змістом), що герметичний клаустрофобний монотрилер «Мишоловка» абсолютно точно варто вважати подією навіть попри його видимі огріхи і надто непереконливі кінематографічні умовності. Ба більше це лише другий випадок після «Медового місяця», коли дуже чітка і виразна форма надається фільмові про сучасну російсько-українську війну (замість того, аби вкотре за всякої відсутності форми та естетики годувати глядачів ура-патріотичною героїкою). До того ж навпаки переконливий Юрій Кулініч (який раніше вразив усю професійну спільноту гіперправдивою гіперекспресією в епізоді «Поганих доріг», зобразивши донбаського сепаратиста-ґвалтівника) напевно що є єдиним українським актором, здатним самотужки витягти на собі монотрилер. І витягнув.

Без будь-якої передмови і передісторії, без жодного бекграунду дія починається з вибуху, від якого бліндаж засипає землею, і під тим ґрунтом фортифікаційна споруда перетворюється на могилу для єдиного уцілілого солдата, котрий на момент ворожої атаки перебував в укритті. Контужений, з пораненою ногою і зламаною рукою він намагається вибратися з цієї хоча й відносно просторої, та все ж труни: пробує копати, безуспішно підриває цупке деревне коріння гранатою, так само безрезультатно намагається зв’язатися з кимось по рації та по мобільному. Зрештою години стають днями, а дні – тижнями… Солдат доїдає анальгетики, запаси печива, допиває воду…, заводить дружбу із щуром, що регулярно приходить під’їсти крихти крекерів… ; позбиравши заряди з усіх залишених у бліндажі мобілок і павербанків, знову і знову передивляється сімейне відео з дружиною і донькою…; кричить, істерить, дрочить на календар від Центру психологічної підтримки, вбачаючи в картинці з тесту Роршаха обриси оголеної дівчини…; від нестачі кисню галюцинує і божеволіє…

Пізніше стає зрозуміло, що надворі літо 2023-го, тривають бої під окупованою Кремінною (Луганська область). Але ключове в цій історії, що вона наважується показати нам… негероя… Так, герой Кулініча – зовсім не герой, і не лише тому, що зізнається і спокутує провину за те, що спершу втік і лише після загибелі на фронті брата долучився до війська; а й тому, що він не надто силиться врятуватися і точно не борсається з усіх сил, наче та жаба з притчі про чан з молоком; він просто вичерпує всі наявні ресурси в очікуванні, доки його хто-небудь врятує…; проте ця слабкість аж ніяк не робить його нікчемним, радше справжнім, живим, схожим не на кіборга, а на реальну недосконалу людину.

Смотрите легально на MEGOGO

Очевидно, що режисер Сергій Касторних схрещує в «Мишоловці» два джерела натхнення і два лекала для наслідування: «Ізгоя» з Томом Генксом і «Похованого живцем» з Раяном Рейнольдсом, нагадуючи українському глядачеві, котрий наразі з усією країною перебуває в глобальній мишоловці, що без свободи й у футлярі неможливості робити власний свідомий вибір краєвиди безлюдного острова нічим не відрізняються від могили… Як у драмі з Генксом, де нещасний протагоніст мав зворушливу емоційну прив’язаність до волейбольного м’яча на ім’я Вілсон, солдат Кулініча прив’язується до гризуна, котрого називає Ремі на честь героя мультфільму «Рататуй» (улюбленого доньчиного мультику). Як у трилері з Рейнольдсом, який зіграв американського контрактного солдата у ворожому Іраку, наближення фіналу обіцяє напружену кульмінаційну дилему: там чи не там копають його потенційні рятівники; або ж свої або ворог розкопує його домовину…

«Де ти, Ремі? Ну ж бо, виходь! А то я тут йобнуся на самоті»… Так, матюки тут звучать щирі і безцензурні, а актор виглядає щирим і безцензурним пацюком у пастці, котрому затиснуло лапу чи хвіст, а духу і волі відгризти кінцівку не стає (до речі, жарт про тупий ламкий ніж made in China запозичений з історії про реальне відгризання лапи «127 годин»). Затиснутий хвіст не заважає поїсти і подрочити. Та рано чи пізно навіть до звичайної недалекої миші має прийти усвідомлення необхідності ухвалити вище за приземлений пошук бодай найменшого комфорту екзистенційне рішення… Інакше йобнеться весь світ.

Анастасія Лях