kinowar.com

Найцінніший вантаж (La plus précieuse des marchandises)

Зачекайте, будь ласка...

Титулований французький режисер Мішель Азанавічус («Артист», «Молодий Годар», «Кінцевий монтаж»), який із перших днів повномасштабного російського нападу підтримує українців (і на прохання українців змінив назву останньої стрічки, котра, будучи історією про зомбі-апокаліпсис на знімальному майданчику фільму про зомбі-апокаліпсис, спершу називалася «Z»), зняв анімаційний фільм про Голокост, вірніше про диво під час пекла. Очевидно, що формат казки постановник обрав невипадково: таким чином він дистанціюється чи радше абстрагується від суворої прив’язки до конкретних історичних подій і узагальнює напівправдивий-напівалегоричний сюжет, перетворюючи закладену в його основу жахливу реальність на хмарну (тобто нібито сіру і наповнену холодними осінньо-зимовими опадами, проте все ж неважку, необтяжливу для глядача) притчу про найсвітліше добро в обставинах найтемнішого зла.

«Найцінніший вантаж» заснований на творі французького письменника і драматурга Жан-Клода Ґрумберґа і дійсно за всіма ознаками звучить і виглядає як казка. Закадровий голос автора розпочинає оповідь зі слів «Жили-були Лісоруб і Лісорубиха…» (як «Дід та Баба» чи «Булочник і Дружина Булочника»), і потерпали вони від голоду, холоду та бідності («… але ні, не переживайте, це не казка про Хлопчика-мізинчика, я теж її не люблю, адже неможливо повірити, що нормальні батьки спромоглися через нестачу їжі відмовитися від власних дітей…», і до цієї перестороги автора можна додати, що це і не казка про Гензеля і Гретель також). Далі ми дізнаємося, що лісорубне подружжя кілька років як втратило дитину, і жінка від того горює і щоденно молить богів (так, не бога, а саме богів, і за тією буцімто язичницькою метафорою ховається натяк на сліпу віру простого народу у «богообраність» політичних еліт, зокрема у богообраність тиранів, таких як Гітлер, Сталін, путін…, в їхнє нібито законне і правильне, і справедливе, і благосне місце на Олімпі) про дари менші і про один великий найцінніший дар, тоді як чоловік вважає, що «то й добре, що немає в хаті голодних ротів» за такого скрутного часу. Ще і війна…

Тож грізний мовчазний Лісоруб рубає собі дерева, а Лісорубиха, щоразу збираючи хмиз і бачачи проїжджаючі повз поїзди, просить «богів поїзда» послати їй «бодай що-небудь». І одного дня один із таких потягів «божою волею» викидає просто на сніг живе немовля… Очевидно, що йдеться про окуповану нацистами Францію, через яку постійно курсують так звані потяги смерті, що везуть усе нових і нових євреїв до концтаборів. Але ані французи, ані німці чи тим паче нацисти, ані євреї буквально у мультфільмі не називаються, бо історія ретельно береже свою химерну і примарну, фантомно-ілюзорну «казковість», аби трохи легшим і «вигаданішим» тягарем лягати на глядацькі плечі.

Азанавічус (який почасти розповів тут і про «диво» власної родини, власних предків, котрим дивом вдалося уникнути потрапляння в Аушвіц; і який при підтримці професійних художників власноруч намалював цю анімацію, бо йому було важливо зробити штрихи особисто, тобто закласти в лінії своє, особисте) відверто говорить про французький антисемітизм (у фільмі антисеміти називають євреїв «безсердечними», але за законами казки це означає безпідставну віру у буквальну відсутність серця), але разом із тим допускає переосмислення і спокуту ксенофобного, расистського світогляду. Не елітами, звісно, а малоосвіченим плебсом, таким як Лісоруб, котрому розвінчати підкинутий зверху злий міф про відсутність сердець заважає не свідома ненависть, а темність ума (і тут важко не зрозуміти, що режисер паралелить із сучасним російським народом з далеких глибинок, з буквального і фігурального «лісу», котрий на відміну від москви щиро не розуміє, не знає, не відрізняє правду від ідеологічної пропаганди).

Смотрите легально на MEGOGO

Вражає, наскільки простими і водночас точними є намальовані Азанавічусом лінії. Особливо лінії облич, особливо єврейських облич, особливо батька-єврея, що наважився викинути власну дитину (вірніше одне з власних дітей-близнюків, наче наважився зробити неможливий «вибір Софі») з вікна їдучого поїзда не на вірну погибель, а на можливий крихітний шанс уникнути смерті (недарма на початку закадровий авторський голос говорить про «неможливість повірити у те, що нормальні батьки спромоглися через нестачу їжі відмовитися від власних дітей», бо «нестача їжі» не є достатньою підставою для того, щоби виправдати батька чи матір, що кинули чи викинули дитя, проте табір смерті такою підставою є). Особливо трансформація ліній в обличчі батька-єврея, що показаний спершу у вагоні товарного потягу, потім у зондеркоманді, а далі коли «все скінчилося»…

Легковажність і сентиментальність моментів, пов’язаних зі зростанням підкинутої «богами поїзда» дівчинки в сім’ї Лісоруба (котра ризикує розтанути навесні, як Снігуронька), змінюється жорсткими, дорослими картинками спалення висохлих скелетоподібних тіл (і здавалося би, намальоване має менше вражати за зігране живими акторами, проте виявляється навпаки, бо в малюнках відсутня будь-яка гра, немає ніякого перевтілення і немає жодних персон, існують лише ці персоналії лише в цій ситуації, і ми ніколи не побачимо їх в інших образах в іншому кіно). Постійні гудіння й пихтіння товарняків, що їдуть знову і знову нескінченними рваними колами пекла, жар котрого все ж таки лишається переважно невидимим для глядача, нагадують звуки «Зони інтересу» Джонатана Ґлейзера. Але на відміну від Ґлейзера, що був принципово, концептуально відчуженим і крижаним, Азанавічус цілком і повністю наполягає на серцезворушності як радістю, так і болем.

Важливо, що в сучасному контексті переоцінення радянського внеску в перемогу над Гітлером французький режисер показує совєтських «рятівників» не з якогось одного ракурсу: спасителями чи альтернативними тиранами. Він, будучи гуманістом і еквалайзером, і знову ж таки показуючи низи, а не верхи, допускає в образі «совєтського солдата» і вбивцю (такого самого, як і рядовий нацист, нетерпимого виродка), і «освободітєля», котрим керує напевно що чесне людинолюбство… Власне, про це і є «Найцінніший вантаж»: про місце людськості далеко не в кожному серці і не в кожному розумі, проте майже на кожному кроці…, якщо крокувати тихою дуже дрібною ходою між гучними семимильними кроками умовного планетарного прогресу.

Анастасія Лях

Найцінніший вантаж (La plus précieuse des marchandises)

2024 рік, Франція/ Бельгія

Продюсери: Мішель Азанавічус, Патрік Собельман, Флоренс Ґасто

Режисер: Мішель Азанавічус

Сценарій: Мішель Азанавічус, Жан-Клод Ґрумберґ

У ролях (голоси): Домінік Блан, Грегорі Гадебуа, Дені Подалідес, Жан-Луї Трентіньян

Композитор: Александр Деспла

Тривалість: 81 хвилина/ 01:21

Зачекайте, будь ласка...

Коментарі