Не говори зі злом (Speak No Evil)

Цей психологічний горор-трилер зі зловісним перформансом Джеймса МакЕвоя є голлівудським ремейком однойменної данської стрічки, що вийшла всього лише за два роки до релізу англомовної переробки. І треба сказати, що в ремейку все працює бездоганно і так як треба аж до того моменту, коли закінчується те, що ми бачили у скандинавському оригіналі, і розпочинається типове американське розжовування, пришиття зайвого, спрощення та псування першоджерельної концептуальної недоговореності, бо ж чомусь американські мувімейкери на відміну від європейських часто вважають свого глядача дурнішим, ніж той є насправді, і таким, котрому конче необхідні екшн і стрілянина навіть там, де то недоречно. Тож, обігруючи назву фільму, так і хочеться сказати авторам: незле було б не говорити лишнього.

За сюжетом на італійському курорті знайомляться дві подружні пари, що відпочивають разом із дітьми, але відпочивають дуже по-різному. Одні (Маккензі Девіс і Скут Макнейрі) – американці, що переїхали до Лондона через кар’єрне підвищення чоловіка, проте підвищення не склалося, тож довелося жити в чужій країні дещо не в тих умовах, на які вони сподівалися; та вони все одно їздять на екологічній «теслі», дозволяють собі відносно недешевий курорт, мають невиправдані амбіції і претензії, жінка сповідує пескетаріанство (вегетаріанство із вживанням риби та морепродуктів), бо рибний промисел не так шкодить довкіллю, як тваринницький; а чоловік без дозволу дружини навіть пиво не п’є; секс у найкращому випадку раз на місяць, бо ж запорукою хорошого шлюбу є взаємна повага, а не взаємна пристрасть. Тобто вони є типовими снобами і типовими френдлі-капіталістами середнього класу, котрим хотілося би бути трохи вище середнього, але тільки якщо від того підвищення офіційно не постраждає жодна комаха.

Другі (Джеймс МакЕвой і Ешлінг Франчозі) – корінні британці із задвірків фермерської провінційної Англії, котрі в тому шумному Лондоні, може, і не були ніколи і котрі напевно що на заграничну відпустку відкладають гроші упродовж цілого року. Чоловік – фельдшер, а молода дружина – домогосподарка, що в якості хобі ліпить глиняні фігурки. Та відпочивають ці двоє так, наче вперше і востаннє: куражаться, наче ті підлітки колесять італійськими бруківками на «веспі» і так само наче ті підлітки постійно та дещо публічно хтиво займаються любощами… Звісно, герой Макнейрі дивиться на брутального, маскулінного, домінуючого персонажа МакЕвоя із тихими заздрощами, а героїня Девіс ніяковіє. І коли зухвалий, безцеремонний Педді відверто глузує із сусідньої максимально млосної і нудотної пари данців, що весь час у деталях обговорюють їжу, американці не так відкрито, але за компанію нібито щиро сміються, хоча насправді від данців мало чим відрізняються…, хіба що незадоволенням від того, що вони так само нудні.

Коли ж лондонські сноби заокеанського походження (що мають дуже ввічливу і навіть скромну, і навіть вельми гнучку пиху на відміну від істинно англійського снобізму) несподівано вирішують відгукнутися на пропозицію курортних знайомих і приїхати на вікенд погостювати на фермі, починають відбуватися типу дивні речі. Ну, як дивні… речі на межі ментального дискомфорту і непідкріпленого чимось конкретним і очевидним страху від факту погано випраної постільної білизни в гостьовій кімнаті до факту химерної поведінки хлопчика, неговіркого сина привітних хазяїв…

Смотрите легально на MEGOGO

Якщо оригінальний «Не говори зі злом» був більше горором, то ремейк виявився більше трилером, позбавленим таємничого інфернального зла і зосередженим на прозаїчному злі всередині гіперактивного сім’янина-патріарха Педді. Тобто в американській версії назва «Не говори зі злом» легко читається як «Не говори з Педді», бо саме розмова з Педді (не в останню чергу завдяки пекельно енергетичній спокусливо темній вібрації МакЕвоя), котрого американська пара водночас і боїться, і захоплюється котрим, знову і знову не дозволяє сконфуженим гостям сказати «В гостях добре, а вдома краще», усістися в свою екологічну «теслу» і нарешті піти.

Так, зрештою зло виявляється справжнім, буквальним злом. Але до самої кульмінації зло цього глибоко психологічного та глибоко ментального трилера є чимось підкреслено… банальнолюдським, непевним, маловірогідним і навіть побутовим, чимось суперечливим і дискусійним на рівні ментальних, культурних, виховних, освітніх, класових чи навіть ерогенних розбіжностей. Як і данський оригінал, ремейк віртуозно до самої останньої миті (тобто в оригіналі буквально останньої, а в переробці радше передостанньої, після чого стартує той самий зайвий акт прямих перестрілок між суспільнокласовими несумісностями замість більш красномовних переносних баталій) тримає глядачів на межі. Ця межа проходить по лінії різних сприйняттів того, що зветься вельми невизначеним словом «норма». Якщо пара закоханих не на словах, а на діях жартує у публічному місці про мінет під столом, то вони є нормальними чи ненормальними: неханжами, з якими весело, чи збоченцями, котрих варто остерігатися? А батько, що волає на незграбну дитину, аби та старалася краще, – він хто: просто надто емоційний татусь, що дотримується альтернативних і для когось неприйнятних виховних методів, чи псих і монстр?..

Ідеальних родин (шлюбів) не буває. І кожна неідеальна родина (шлюб) неідеальна по-своєму. «Пробуди в собі ковбоя» – посібник з такою назвою тестостеронний Педді дає почитати немужньому героєві Скута Макнейрі, і той, перманентно ображений на вічно головуючу дружину, щиро вчитується в набір попсових некомпетентних порад на кшталт тих, що дають на курсах пікаперів. Не буває ідеальних батьків, не буває ідеальних дітей, не існує ідеальних соціальних моделей. Саме тому ніколи не треба засиджуватись у гостях і довго спостерігати за сторонньою «нормою»… Ну а одержимість недосяжним ідеалом в геть усіх історіях, прозаїчних і фантастичних, рано чи пізно призводить до лиха, вірніше апріорі сама по собі є злом.

Анастасія Лях