Ця режисерська робота (вже не перша) акторки Олівії Вайлд дуже приваблива ззовні, але трохи застаріла зсередини. Фемінізм та жіноча емансипація, на яких фанатично зосереджена стрічка, сьогодні якщо й потребують самовираження, то точно вже не настільки прямолінійного і не настільки чоловіконенависного, бо ж світ змінився. Хоча… Хоча так, чоловіки все ще хочуть від жінок їжі та сексу і вважають цю комбінацію пропозицій ідеальною.
Події відбуваються в утопічному (хоча насправді, звісно ж, в антиутопічному) містечку на краю американської пустелі. Тут збудований ідилічний котеджний комплекс, райський субурбікон, котрий виглядає як мрія про 1960-ті. Дія розпочинається з вечірки, на якій кілька жінок намагаються втримати на головах тацю з келихами. Бо більш ні для чого їм голови не потрібні… Тут чепурні жінки з бездоганними зачісками, бездоганним мейк-апом, у квіткових жіночних сукнях щебечуть про побутові дрібнички з коктейлями в руках. Їх чоловіки поодаль обговорюють свою дуже серйозну і важливу роботу.
Кожного ранку ці мужні красені на блискучих автівках їдуть до загадкового офісу посеред пустелі (куди жінкам ходити суворо заборонено), розробляють там якісь найпередовіші технології. Кожного вечора їх зустрічають щасливі, усміхнені дружини при повному параді, на підборах і з набором мудрованих ароматних блюд. І в цих ідеальних жінок, що пилососять і співають як не вголос, то подумки, бо ж душа в раю не може не співати (наче та Жизель з мюзиклу «Зачарована»), завжди гаряче і на столі, і під спідницями. А зранку, насмаживши яєчню з беконом кожна для свого коханого патріарха, вони знову проводжають чоловіків на роботу, ніжно махають долонями, шлють повітряні поцілунки слідом за пильною пустельною курявою…
Та всі обговорюють божевільну Маргарет, котра ще донедавна була цілком нормальною, «ідеальною», а потім сходила в пустелю і відтоді торочить якусь нісенітницю про великий обман… Еліс (найбільша прикраса цієї картини Флоренс П’ю, що, як і у горорі «Сонцестояння», знов опиняється посеред осяяного сонцем денного жахіття) хоча й співчуває, та теж вважає Маргарет схибленою. Допоки сама не опиняється у забороненій пустелі… До речі, невипадково утопія за сценарієм має місце саме в пустелі, адже в пустелях розповсюджені такі явища, як міраж і фата-моргана, тобто оптичний обман в атмосфері.
Смотрите легально на MEGOGO
Далі ми спостерігаємо за тим, як Еліс (жінка-мрія, що вдень готує перше, друге, третє й десерт, а зранку неодмінно проводжає чоловіка вдягнена у його сорочку, бо ж ніч була довгою, бурхливою і незабутньою) поступово прозріває і в усіх можливих сенсах повертається в реальність… Роман «Степфордські дружини» (про патріархальний світ чоловіків, що перетворили своїх жінок на послужливих ляльок) вперше був екранізований 1975 року (у розквіт другої хвилі фемінізму), а головну роль виконала Кетрін Росс, знана за романтичною трагікомедією «Випускник». Це був хоча й сатиричний, але по-справжньому лячний науково-фантастичний горор, справді моторошний психологічний трилер (як і оригінальний твір), що звинувачував чоловіків у навмисному і безжальному придушенні жіночого «я», оскільки прояви жіночого «я» заважали вибудованому століттями чоловічому комфорту.
Адаптація 1975 року згодом отримала невдалий сиквел під назвою «Помста степфордських дружин» (1980) і ще більш невдалий телевізійний триквел «Степфордські чоловіки» (1996), в якому зіграв зірка серіалу «Твін Пікс» Майкл Онткін (це була чоловіча відповідь радикальним феміністкам з критикою їх начебто тиранічної мізандрії). А у 2004 році вийшов сучасний на той момент ремейк «Степфордських дружин», в якому головну героїню зобразила Ніколь Кідман. Але останній був хоча й симпатичною, проте цілковито беззубою і легковажною комедією замість покладеного в оригінальну історію їдкого жаху.
У фільмі Олівії Вайлд містечко, що наслідує Степфорд, називається Вікторі (у перекладі «перемога», що, мабуть, означає перемогу чоловіків над жіночою індивідуальністю і емансипацією). І режисерка, що можна віднести до плюсів стрічки разом із грою Флоренс П’ю, повернула цій історії тональність трилеру і горору замість пустотливої сімейної розваги на тему «хто в домі господар». І напрочуд неприємним та навіть відразним несподівано виявився Кріс Пайн у ролі засновника-гуру патріархального субурбікона (актор нарешті позбавився героїчного й романтичного амплуа і переконливо продемонстрував самозакохане й диктаторське чоловіче «я»).
Але сьогодні ця стара історія без жодних намагань надати їй свіжого й несподіваного прочитання виглядає так само банально, як метафора звуження стін, які в одній із галюцинацій-кошмарів Еліс, символізуючи запропоноване жінці чоловічим світом фігуральне існування поміж вузьких стін домогосподарки з однієї сторони і коханки з іншої, стискаються настільки, що норовлять фізично її задушити чи навіть розплющити (сплющення – теж образ художній, бо намагання зробити жінку пласкою, наче картонна лялька, – той самий сексизм). В іншій сцені головна героїня, замотуючи продукти у харчову плівку, раптово починає намотувати плівку навколо обличчя, аж поки майже не лишається кисню. І це, до речі, варто сприймати як натяк на те, що жінки, які мовчали аж до двадцятого століття, власноруч замкнули себе у лещатах цяцьки, служниці, маріонетки… і не вимагали більше повітря.
Окрім «Степфордських дружин» Вайлд та сценаристка Кеті Сільберман (що була авторкою і дебютної режисерської роботи Олівії Вайлд «Освіта») згадали також сюжет «Сурогатів», науко-фантастичного бойовику з Брюсом Віллісом і Розамунд Пайк, що був заснований на однойменній серії коміксів нульових. Тобто вона поєднала згубність ретроградного патріархату з іншою, сучаснішою згубністю – згубністю технологічного прогресу, що все більше відриває однаково і чоловіків, і жінок від реальності, пропонуючи оманливе віртуальне життя замість фактичного (та після антології «Чорне дзеркало» важко сказати у цій площині щось принципово нове). І тут вже йдеться не стільки про палку боротьбу гендерів, скільки про холодне співіснування фантазій. Кожний животіє у власній ілюзії, сліпне у власній брехні, обманюється власною фата-морганою. І лише небагатьом сміливцям вистачає тверезості, сили і мужності жити у складних, але чесних реаліях.
Анастасія Лях
Не хвилюйся, серденько (Don’t Worry Darling)
2022 рік, США
Продюсери: Рой Лі, Кеті Сільберман
Режисер: Олівія Вайлд
Сценарій: Кеті Сільберман
У ролях: Флоренс П’ю, Гаррі Стайлс, Кріс Пайн, Олівія Вайлд, Джемма Чан, Кікі Лейн, Нік Кролл, Дуглас Сміт, Кейт Берлант, Сідні Чендлер, Тімоті Сімонс, Діта фон Тіз
Оператор: Меттью Лібатік
Композитор: Джон Павелл
Тривалість: 122 хвилини/ 02:02
