Небезпечна тварина (Dangerous Animals)

Цей австралійський survival-трилер є найбажанішим комбо для тих глядачів, котрі обожнюють і психологічні жахи-дослідження серійних маніяків, і класичні nature-горори про акул-людожерів. Він майстерно, доцільно і навіть глибоко використовує грубу кремезну фактуру не те щоби великого, проте відтепер доволі цікавого актора Джая Кортні (Капітан Бумеранг із «Загону самогубців» і снайпер-антагоніст із повнометражного «Джека Річера»), схожого на гризького скаженого дикого кабана, що і лютує, і боїться водночас. Алегорично і красномовно висловлюється про ниций ретроградний мізогінний патріархат. Віртуозно лоскоче нерви, синтезуючи «щелепи» із соціопатією. А ще розповідає блискучо дотепний і тонкий феміністський анекдот.

Вірніше анекдотичну загадку. «Як називається зайвий шматок шкіри на кінці члена? – Чоловік». Такий жарт розповідає полонянка Зефір, яка пройшла жорсткі життєві випробування сиротинцями і жіночими тюрмами і є борцем за характером, полонянці Гезер, яка є слабкою і нездатною боротися ані за своє, ані тим паче за чиєсь життя. Обидві замкнені в трюмі великого моторного човна (риболовно-туристичного катера), котрим керує «капітан» на прізвисько Такер, який удень влаштовує екскурсії хижими австралійськими водами для іноземців-мандрівників-виторопнів, які воліють подивитися на акул чи крокодилів чи на інші подібні лоскотні predatory атракціони, а вночі розважається сам: підвішує туристок на гак і опускає в море, як шмат м’яса (може злегка порізати для гарантованого приваблення обережних їдоків: купки тигрових або, як пощастить, великої білої), записуючи на камеру процес годування (причому наступна у черзі жертва змушена спостерігати кінець попередньої і завчасно перехоплювати естафету жаху) і ту кульмінаційну мить, коли звірячий страх в очах «корму» згасає разом із останнім блимом (відблиском) життя.

В оригіналі фільм називається «Небезпечні тварини», а не «Небезпечна тварина», бо мається на увазі не лише одержимий акулами серійний маніяк Такер у виконанні Кортні, а люди, людський рід, людський вид загалом, який, як відомо, є найбільшим і найнебезпечнішим хижаком на планеті (і єдиним, що вбиває не лише заради їжі, не лише задля втамування буквального голоду). Або ж… мається на увазі не людський рід загалом, а рід чоловічий, найгірші, найпервісніші, найреакційніші, найбільш обскурантські і найбільш мракобісівські якості котрого уособлює психопат-мізогін Такер, який захоплюється тим фактом, що акули, споживаючи дрібнішу рибу, фільтрують і підтримують екосистему типу як він, чоловік, згодовуючи («споживаючи», викреслюючи із системи) «дрібніших» за себе «слабких і нікчемних» жінок (або умовно схожих на жінок слабких і нікчемних чоловіків), підтримує патріархальний порядок, біотоп і біоценоз старої «непохитної» (що насправді давно вже хитнулася) чоловічої влади.

Смотрите легально на MEGOGO

Недарма він змальований «динозавром» із вінтажним випуклим ящиком-телевізором, вінтажним відеомагнітофоном і вінтажною відеокамерою, що записує VHS. Адже невиліковно застряг у минулому і протистоїть прогресу так само, як і фемінізації соціуму. І паралельно Такер застряг у минулому власному, у тому фатальному дні дитинства, коли він сам потрапив в пащу білої акули, втратив шмат тулуба, проте дивом лишився живий. Те випадкове «диво» зростило у ньому ілюзію, хибну віру у власну «надлюдинність», своє перебування на самісінькій вершині харчового ланцюга, ще вищій за звичайні положення і статус homo sapiens. І та ілюзія в купі з мастурбуванням (буквальним чи фігуральним – неважливо) на відеозаписи із жінками в ролі свинини чи яловичини до певного моменту ефективно маскувала його істинний жах, його фобію, його боягузтво і його чоловічу недієздатність, адже під маскою хижака він так і лишився травмованою нещасною здобиччю, котру їли і не доїли.

У «Небезпечній тварині» поєднуються «Мілина», де Блейк Лайвлі зіграла серфінгістку, що змушена була протистояти величезній білій акулі поблизу райського дикого пляжу, і дух серії про Ганнібала Лектера з його естетикою людини як їжі (іноді корму для кнурів, іноді делікатесу для гурманів…, залежить від «кухаря»). До речі, в одній зі сцен антагоніст Джая Кортні витанцьовує в шовковому візерунчатому халаті, нагадуючи культовий танець Буффало Білла з «Мовчання ягнят», якби тільки Буффало Білл був не трансгендером, а токсично маскулінним сексистом.

Водночас трилер режисера Шона Бірна, що лишає в бірюзовому океані аж надто помітний багряний слід, нагадуючи про згубний відбиток людства на чистій невинній природі…, наголошує на правилі, вірніше на праві, що є напевно що єдиними ментальними ліками в середовищі існування найнебезпечніших хижаків: треба остерігатися, тікати, обходити десятою дорогою одних людей і паралельно все ж таки підпускати, довіряти, зближуватися з іншими, замість того щоб обирати шлях відчуженця та ізгоя (відчуженки та ізгойки). Бо самотність до щастя не призведе, як її не крути і не перетрактовуй у позитивному світлі. Адже зрештою навіть акули, нібито цілком здатні самостійно вирішувати свої проблеми й одиноко долати шлях без зупинок на сумніви й екзистенційні колапси…, все ж плавають переважно не поодинці, а полюбовними зграями.

Анастасія Лях