Ніч на 12-те (La Nuit du 12)

Цей французький детектив, натхненний реальним розслідуванням, витончено розкриває не стільки природу вбивства, скільки природу взаємовідносин чоловіків та жінок, які завжди були і, мабуть, завжди залишатимуться більшою чи меншою мірою нападниками і жертвами. Причому по цьому вимушеному колу, де кожний чоловік стосовно кожної жінки є потенційним агресором, ґвалтівником, домашнім насильником, маніяком, одержимим переслідувачем, ображеним месником чи просто розлюченою силою…, бігали і бігатимуть навіть порядні і чутливі лицарі.

За сюжетом у ніч на 12 жовтня хтось у масці підходить на безлюдній вулиці до молодої красивої дівчини Клари, котра у веселому настрої йшла від найкращої подруги у невідомому напрямку (можливо додому, а може на побачення), обливає бензином і підпалює. Дівчина згорає заживо, а її напівобвуглений труп зранку знаходять просто посеред району, адже убивця зумисно навіть не намагався сховати тіло, навпаки, лишив на загальне оглядання, виставив напоказ… Молодий капітан (Бастьєн Буллон, який пізніше зіграв Фернана в екранізації «Графа Монте-Крісто») з немолодим напарником (котрий страждає через зраду і розлучення з дружиною) розслідують справу і знову і знову, знову і знову, знову і знову підступають до чергового друга, коханця, сталкера, шанувальника (колишнього чи теперішнього, чи такого, котрому нічого не світило) в житті Клари, розуміючи, що абсолютно кожний із них міг би її убити.

«Ніч на 12-те» – радше антидетектив. Не той антидетектив, де убивця відомий із самого початку, а той, де навпаки, убивцю так і не знаходять. І саме не вигадані, а засновані на реальних справах детективи найчастіше і виявляються антидетективами, бо ж у реальному житті на відміну від художнього кіна загадкові злочини часто так і лишаються загадкою. Такими, приміром, були «Зодіак» Девіда Фінчера, «Спогади про вбивство» Пона Джун Хо, «Бостонський душитель» із Кірою Найтлі… З останнім французька стрічка рідниться не лише антитезою детективного жанру, а й самою ідеєю про те, що «бостонський душитель» чи «палій-убивця Клари» – це не хтось конкретний і не хтось один, а узагальнений чоловічий силует із запальничкою чи мотузкою, чи просто міцними голими руками…, який відчуває хіть, ненависть, презирство, образу до жінки чи просто свою перевагу над нею.

Коханці чи «поціновувачі» Клари являють собою певні типажі, та серед них немає жодного «звичайно закоханого». І кожен реагує на смерть дівчини «нездорово», так, ніби те, що сталося, не є особливим відхиленням від норми, в якій функціонує «здорове» суспільство (невипадково ж ідеться саме про спалення живцем, що відсилає до найтемніших століть патріархальної церкви, котра завзято палила «відьом» на вогнищах і перебувала при цьому в ореолі «закону та моралі»). Один каже: «Та в мене взагалі є інша дівчина, а Клара була не на мій смак». Другий виглядає як підліток-нігіліст з оманливо романтичною зовнішністю і прихованим соціопатичним нахилом й істерично сміється, повторюючи слова «її спалили заживо». Третій – колишній кинутий бойфренд, що після розриву написав «лютий реп» зі словами про те, якими способами він знищить зрадливу Клару, зокрема підпалить живцем. Четвертий – схиблений маргінальний дивак, що за життя волочився за Кларою, а після смерті сказав: «Ге-ге, піджарили як свиню». П’ятий – здоровило-аб’юзер, що стверджує, ніби Клара «любила жорсткий секс», а сам ледь не до смерті побив екс-дружину на очах кількарічної дитини.

Смотрите легально на MEGOGO

Всі вони могли скоїти вбивство. Але ще цікавіше, що копи (окрім двох головних героїв-напарників, серед яких молодий живе самітником, але відчуває в собі «лицарський комплекс» і бачить в убитій дівчині не сексуальний об’єкт, а всміхнену підлітку з кошеням на світлині зі стіни батьківського дому, де Клара так і лишилася назавжди дитиною; а старий досі кохає дружину, що завагітніла від іншого, й екзистенційно зітхає, що насправді хотів бути лінгвістом, а не «боротися зі злом і несправним принтером» у пошарпаному офісі) – майже ті самі типажі потенційних агресорів, ґвалтівників, домашніх насильників, маніяків, одержимих переслідувачів, ображених месників чи просто розлючених на жіночий рід силовиків. «Та дівка сама хотіла жорсткіше», – каже один з поліцейського відділку, на що персонаж Бастьєна Буллона роздратовано відповідає: «Натякаєш, що вона сама напросилася?! Вважаєш, що вона хотіла бути спаленою живцем?!».

«Щось прогнило у стосунках між чоловіками та жінками», – зрештою констатує герой. Але навряд чи прогнило зараз, радше прогнило дуже давно чи навіть від самого початку, де б той початок не був. Можливо, саме тому нам і показують героя Буллона самотнім: без сім’ї, без дружини, без дівчини, без жодних зв’язків, окрім дещо химерного зв’язку зі старим колегою-майже-другом. І те замкнене коло, котре він щовечора намотує знову і знову, знову і знову на велодромі, наче хом’як у колесі, – це і його особисте коло самітництва та зацикленості на справі Клари (бо ж у кожного детектива є така нерозкрита справа, котра зробила його одержимим і ніяк не відпускає, про що надзвичайно тонко Шон Пенн колись зняв стрічку «Обіцянка» із Джеком Ніколсоном), і загалом коло-петля взаємовідносин між статями, між людьми, між різними «я» всередині нас; між тим, що нас стримує, і що звільняє…; і розірвати те коло вкрай важко, проте можливо.

Для того треба наважитись покинути гладкі доріжки велодрому (на яких, наче на грамплатівці, прописалася і заїлася пісня про спалення Клари, котру неможливо закінчити, бо історія жінок у чоловічому світі наразі є нескінченною аж доти, допоки чоловіки не опиняться у жіночому світі) і ступити хитким колесом на нерівну кам’янисту дорогу вільної, незатягнутої у зашморг гендерів і міжгендерного насилля природи.

Анастасія Лях