Носферату (Nosferatu)

Ця класично готична історія не про те, якої форми може набувати інфернальне зло (чумної епідемії або одержимо закоханого кровопивці), а про те, якої влади може набувати невгамовне бажання, непоборна жага найбільш інтимної і найбільш тілесної близькості… Після «Відьми» американський режисер Роберт Еґґерс повернувся до жанру фолк-горору, а після «Маяка» – до естетики німецького експресіонізму. Тільки цього разу американець вдався не до стилізації, а безпосередньо до спадщини Фрідріха Мурнау, випустивши максимально близький до оригіналу ремейк першого в історії кіно вампірського жахіття «Носферату», де… холод не стільки банального страху, скільки безплідної землі гуляє під хворобливо метушливими повіками…

Варто нагадати, що Мурнау свого часу так і не зміг отримати дозвіл на екранізацію роману Брема Стокера «Дракула», і тому йому довелося ітерувати книгу по-своєму, таким чином, аби потім не відповідати на судовий позов про порушення авторських прав (та суд все одно мав місце і мав гіркий результат). І саме тому німецький постановник змінив зокрема назву й усі імена. Десятиліття по тому і «Дракула», і «Носферату» інтерпретувалися різними мувімейкерами (як голлівудськими, так і європейськими) чимало разів. З перших найвідомішим, ну звісно, є фільм Френсіса Форда Копполи, котрий, аби підкреслити офіційність і точність екранізації, навіть так і назвав стрічку – «Дракула Брема Стокера». З других – ремейк «Носферату» від іншого знаного німця Вернера Герцога з Клаусом Кінскі та Ізабель Аджані.

Еґґерс не робить жодних пертурбацій із сюжетом Мурнау. Тобто суто формально розповідає ідентичну історію. Події так само відбуваються у вигаданому німецькому місті Вісборг (поєднання назв реальних німецьких міст Вісмар і Любек…, хоча більше схоже на баварський Вюрцбург). Там живе і працює молодий агент з нерухомості Томас Гаттер (Ніколас Голт), віднедавна одружений із прекрасною меланхолійною Елен (Лілі-Роуз Депп). Він мріє заробити побільше грошей, віддати борги і забезпечити щасливе безтурботне життя з коханою. І тому охоче пристає на пропозицію свого шефа Кнока (цікаво, що Кнок є ітерацією оригінального книжного Ренфілда, а Ніколас Голт за півтора року до «Носферату» з’явився в образі Ренфілда у комедійному треш-горорі «Ренфілд») поїхати до Трансильванії і укласти вельми прибуткову угоду зі старим графом Орлоком (Білл Скашґорд, якого геть неможливо впізнати під гримом, абсолютно, навіть через очі), що бажає придбати замок у Вісборзі. Томас їде, незважаючи на вмовляння Елен не їхати. У Румунії що ближче до оселі загадкового Орлока (не кажучи вже про безпосередню зустріч із графом), то дужче героя починають мучити, мордувати, викручувати химерні видіння. А тим часом депресивна Елен щоночі впадає в сомнамбулічний і епілептичний судомний транс…

Якщо персонаж Макса Шрека був істинно схожим на людино-щура з гострими вухами, сутулим худорлявим тулубом, довгими закрученими кігтями і двома вип’ятими зубами (не іклами, котрі після Стокера стали вампірським штампом, а двома верхніми різцями), і можливо нагадував Адольфа Гітлера (котрий на момент випуску «Носферату» уже був лідером націонал-соціалістичної робітничої партії і готувався занурити Європу в «коричневу чуму»), то граф в інтерпретації Роберта Еґґерса і виконанні Скашґорда суто візуально очевидно є спотвореною алюзією до волоського князя Влада Цепеша, історичного прототипа Дракули, що був доволі жорстоким і начебто страждав на гемолакрію, тобто сльозився кров’ю і ще більше жахав підлеглих. І можливо, такий образ Орлока (котрому більше пасувала повна відсутність вимовлених реплік, обумовлена самою суттю німого кіно) не є сильною картою ремейка, проте він і не є надто важливим, адже в Еґґерса протагоніст і антагоніст – це не Томас і Орлок, а Елен і Тінь, котрі зрештою стають єдиним цілим.

Смотрите легально на MEGOGO

На перший погляд здається, що все тут так само, як і в Мурнау, включно з окремими мізансценами, фрагментами, діалогами. І наче квіти пошани до великого німецького експресіоніста – той самий бузковий букет і ті самі слова (інтертитри) Елен: «Нащо ти убив квіти?..». Проте саме Елен в Еґґерса є принципово інакшою. Не невинною жертвою і благочестивою самопожертвою, а неспокійною блукаючою душею, котра завжди тяжіла до найтемнішої темряви. І ясно що сексуальна енергія, котру Мурнау (зважаючи на канони своєї епохи) просто не міг ані згенерувати, ані вивільнити, в цьому ремейку є центральною інтонацією й епіцентром жахних нищівних подій.

Еґґерс повільно опускає глядача, наче заспану жабу у чан з молоком, у довге суцільне гіпнотичне сновидіння, котре не має чіткої межі між кольоровим і чорно-білим маренням, бо є одночасно і тим, і іншим, і нестерпним кошмаром, і солодкою марою, і згубним падінням у безодню, і хтивою жагою невідомого… Здається, що чорні видіння бачить нещасний Томас, який поступово втрачає душу у засніженому макабричному карпатському лісі, де цигани відбувають дикі ритуали, а коні і диліжанс летять стрімголов крізь затуманену і розмиту реальність самі по собі без візника. Та продукує сновидіння не Томас (і навіть не Орлок), а виписана точнісінько за трудами Фрейда та Юнга про комплекс Електри Елен – та, котра колись, будучи цнотливим бентежним дівчам, недолюбленою батьком і змученою нервовим затиснутим лібідо підліткою, викликала пітьму і впустила в себе монстра, й отримала від тієї близькості із тотальним занапащенням і смертю неземне і невимовне задоволення.

Тінь монструозної кігтявої долоні, що сунеться над містом і накриває цілий сплячий град недугою істеричної ментальної буремності, – це уже не тінь фашизму і нацизму, це тінь цупкого афективного психічного розладу, загребуща рука повальної депресії, що стала «сірою чумою» двадцять першого століття, поглинутого алярмами, панічними атаками, клінічним колективним сум’яттям і рішучою неспроможністю до тихого рівнесенького щастя. Можна подумати, що Еґґерс створив високоартний monster hentai, що визрів на казках про Красуню і Чудовисько. Але насправді він створив густий чорний алхімічний еліксир від розріджених думок про світле кохання до спільної могили; в’язку мікстуру пробудження-протверезіння про те, що втамувати реально тільки голод, але спрагу, котру ми відчуваємо від пубертату і навіть після зрілості нездатні пояснити, втамувати неможливо.

Анастасія Лях