Ноу (Nope)

«О ні», – кажемо ми, коли бачимо щось неймовірне, фантастичне, незбагненне… на кшталт цунамі чи виверження вулкану, щось грандіозне й жахливе одночасно. «Е ні», – кажемо ми, коли не згодні бути чиєюсь здобиччю або жертвою, мовчазним і слухняним рабом встановленої системи. «Ноу» Джордана Піла – це одночасно усі «ні», усі можливі заперечення. Зокрема заперечення усіх встановлених Голлівудом правил, жанрових лекал і обмежень.

Амбіційний режисер, після перших двох фільмів («Пастка» і «Ми») справедливо здобувший звання найкрутішого майстра сучасного американського містичного горору, у якому політика, метафора, насмішка, казка і жахіття поєднуються у приголомшливе відчуття цілковитого єднання реального і нереального, цього разу зняв власне «Прибуття потяга на вокзал Ла-Сьота», так би мовити «Прибуття потяга» від імені чорної раси, котрій історія світового кінематографу не віддала належне за найперший крок до видовища, від якого планета фанатіє й божеволіє аж до сьогодні.

Цікаво, що слово «магнетизм» ми часто сприймаємо як похідне від «магії», тобто як явище дивовижне і таке, що не має раціонального пояснення. Хоча насправді «магнетизмом» зветься розділ фізики, який досліджує постійні магнітні поля… У пролозі-флешбеці, який повертає нас на десятиліття назад, коли американське ТБ було завалене розважальними сімейними шоу, Піл показує кривавий треш посеред декорації знімального майданчика. Під час зйомок популярного комедійного телешоу про шимпанзе, що живе у звичайній американській родині, мавпа-актор, що грала іменинника у серії про святкування дня народження, раптово сказилася і влаштувала справжнісіньку бійню, перетворивши на фарш усіх, окрім маленького хлопця, що сховався під столом. Тоді у повітрі повисло оце саме лячне відчуття немислимого і… кросівок з мертвого тіла, що ніби завис під дією електромагнітного поля.

Десятиліття по тому на відірваних від цивілізації задвірках Каліфорнії дорослі брат (зірка «Пастки» Денієл Калуя) і сестра (акторка і співачка Кеке Палмер, що разом із Джей Ло знімалася у «Шахрайках з Волл-стріт») після загадкової смерті батька, якого під час якоїсь природної аномалії продірявили речі (монетки, ключі…), що з фантастичною силою впали просто з неба (буцімто «божество» з далекого космосу виплюнуло те, що не змогло прожувати), намагаються дати раду старому фамільному кінному ранчо, на якому ще їх прадіди і діди тренували конячок, котрих надавали для зйомок у голлівудських фільмах. Та якщо батькові добре вдавалося співпрацювати зі знімальними групами, непривітному та небалакучому синові цей бізнес дається важко і, аби утримувати ферму, він продає кількох коней власникові місцевого ярмарку розваг (Стівен Ян з драми «Мінарі»), яким є той самий хлопець, що вижив під час кривавої бані на зйомках ситкому про домашнє шимпанзе… Та чим далі, тим дужче із кіньми на сімейному ранчо починають відбуватися дивні речі. Вони або безслідно щезають, або тікають у невідомому напрямку, наче їх щось жахає до смерті…

Якщо «Ми» були алюзією до казок Льюїса Керрола, то брат і сестра з «Ноу» – це, можливо, Гензель і Гретель, а ранчо – то пряниковий будиночок, який хтось хоче зжерти. І як то часто буває в казках, брат і сестра – дві протилежності, що доповнюють одне одного як дві сторони однієї медалі: він – такий собі насуплений і мовчазний ведмідь, що спілкується муканням, гмиканням, риканням; вона – базікало, гіперактивна і вкрай на позитиві, яку неможливо заткнути. І саме сестра любить розповідати сімейну легенду про те, що перше рухоме зображення, від якого бере початок кінематограф (серія картотек «Кінь у русі» авторства Едварда Майбріджа), – то зображення їх прямого пращура: невідомий чорношкірий вершник на коні, імені котрого ніхто не знає. І додає глузливе римоване кредо: «Коли кіно було ч/б (чебе), ми, чорні, були великим цабе».

Так, Джордан Піл втретє не лише перевертає шаблони і жанрові канони з ніг на голову, пропонуючи найнеочікуваніший ракурс, не лише знову створює сюжет, від якого уявлення не маєш чого чекати, але й вкотре говорить про расизм свіжою, нетривіальною, новаторською мовою, хоча й цього разу політики у нього набагато менше (у «Пастці» Піл з раптовим сарказмом висміяв заздрість білих до чорних, а у алегоричному горорі «Ми» створив ефектну політичну алюзію на керролівське задзеркалля, світ підземельних безголосих тіней – дзеркальних відображень, маючи на увазі світ чорної раси, що століттями жила в тіні білих, не маючи ані прав, ані голосу, і от нарешті вийшла на поверхню). Цього разу це расизм всередині Голлівуду і світового кіно загалом, а безіменний чорношкірий вершник на коні – символ цього утиску. Та величний сатирик Піл, поєднуючи амбіції із почуттям гумору, жодного разу не вдається до прямолінійних драм про гніт свого народу. Натомість він знімає такий от нонконформістський «Ноу», що справляє враження нового «дива братів Люм’єр».

Разом з тим постановник знову-таки не з люттю, а з іронічною посмішкою карає людство за те, що завдяки Голлівуду воно перетворилося на зажерливого поглинача безкінечних видовищ, що завжди прагне іще та іще, ще більшого та ще більш вражаючого атракціону (нафталінні ярмарки розваг у Джордана Піла завжди ховають позачасові загадки і жахи, вони наче застигле у часі і просторі нескінченне божевільне чаювання із білим кроликом). Саме про це йдеться в епіграфі, який цитує Книгу пророка Наума: «І кину на тебе огиди, і погордженою вчиню Я тебе, і зроблю Я тебе, мов позорище!». Це про знищення Богом міста Ніневія за гріхи, у яких потонули його безбожні жителі. Але цитуючи Біблію, Піл не погоджується із нею, а навпаки протестує, бо заперечує думку про те, що диво – це Боже втручання, а отже неодмінно добро. Божественному режисер протиставляє закони природи і сили всесвіту, і розмірковує, чи може щось дивовижне бути страшенно жахливим… «Чи може диво бути поганим?» – риторично запитує герой Денієла Калуя (можлива відсилка до рідліскоттівського Чужого, що є одночасно і дивом, і пекельним жахіттям).

Втім, закони природи (чистий тваринний всесвіт, де є здобич і хижаки, а над хижаками інший хижак, де інстинкти первіші за емоційно-поведінкові здобутки дресирування, як в тої мавпи, що злякалася луснувшої повітряної кульки і розтрощила геть усе і усіх) не можуть бути хорошими чи поганими. Вони просто є. Тож так, «Ноу» (науково-фантастичний горор у поєднанні з чорним неовестерном, потужною алегорією, властивою майже усім мувімейкерам на тому чи іншому кар’єрному етапі гігантоманією і надлегким, наче гелієва кулька, сарказмом) перетинається із нещодавньою «Здобиччю» (приквелом франшизи «Хижак»). Не враховуючи асонансів із такими стрічками та літературними творами, як «Монстри» Гарета Едвардса, «Імла» Стівена Кінга, «Пікнік на узбіччі» братів Стругацьких, «Близькі контакти третього ступеня» Спілберга, «Прибуття» Дені Вільньова, серіал «За межами» із Джошем Броліном…

До вестерна Піл, звісно ж, теж звертається невипадково. Бо цей жанр споконвічно був білоамериканським (допоки минулого року не вийшов ревізіоністський «The Harder They Fall»). Мабуть, тому космічне створіння (що комічно обігрує міфи про «невизначений літаючий об’єкт») має дві різні форми: одна схожа на ковбойський капелюх, інша – на метелика (символ трансформації, якої зазнало кіномистецтво), а квадратна паща – на кіноекран чи кіноплівку, загадковий глибокий «чорний квадрат», створений першими апаратами-сінематографами, за яким послідували рухомі картинки і врешті-решт велике шалене «диво», колосальне і феєричне.

Джордан Піл повертає історію кіно назад до витоків, коли найперше значення мали не актори, характери, персонажі, сюжетні перипетії, а простір, звук (з виникненням звукового кіно) і рух у просторі. Тож поле, хмари та коні (а «коні не винні», – цитують кмітливі українські перекладачі Коцюбинського) тут важливіші за героїв-людей. Люди ж – лише силуети, як на тих картотеках із безвісним чорношкірим вершником.

Анастасія Лях

Ноу (Nope)

2022 рік, США

Продюсери: Джордан Піл, Ієн Купер

Режисер: Джордан Піл

Сценарій: Джордан Піл

У ролях: Денієл Калуя, Кеке Палмер, Стівен Ян, Джейкоб Кім, Брендон Переа, Барбі Феррейра, Майкл Вінкотт, Кіт Девід, Ренн Шмідт, Донна Міллс, Террі Нотарі

Оператор: Хойте Ван Хойтема

Композитор: Майкл Абелс

Тривалість: 130 хвилин/ 02:10