Звісно, світовий (і насамперед голлівудський) кінематограф майже одразу після Другої світової і реального Нюрнберзького процесу над уцілілими нацистами і в різні десятиліття по тому багаторазово висвітлював цю знакову тему і беззаперечно епохальну, унікальну, безпрецедентну подію, котра досі не набула історичних аналогів, тобто лишається єдиною в своєму роді (але дуже хочеться вірити, що перестане бути унікальною тоді, коли на підсудній лавці опиняться путін і всі його посіпаки). Були менш і більш відомі адаптації, більш і менш зіркові, був зокрема міні-серіал «Нюрнберг» з Алеком Болдвіном і Браяном Коксом (2000), були й екранізації не буквально того процесу чи подальшої низки процесів (так званих «малих Нюрнберзьких процесів»), а їхніх відголосків (приміром, фільм 2016 року «Заперечення» з Рейчел Вайс і Тімоті Споллом був присвячений судовому процесу про наклеп, де позивачем виступав англійський письменник Девід Ірвінг, який у своїх працях про нацистську Німеччину писав, що Гітлер нічого не знав про винищення євреїв).
2023-го (в той самий рік, коли Міжнародний суд в Гаазі видав ордер на арешт путіна) росія, ну звісно ж, теж поспішила виригнути для згодовування своєму внутрішньому споживачеві власну пропагандистську версію «Нюрнберга», власного потворного перевертня із прости господи всюдисущим Безруковим.
Навряд чи є хоч якийсь сумнів, що від післявоєнних часів і аж до сьогодні найбільш пронизливим, монументальним, драматургічно потужним, психологічно й етично глибоким, дійсно претендуючим на статус «фільму століття» був і лишається «Нюрнберзький процес» режисера Стенлі Крамера (1961), де зіграли Максиміліан Шелл, Берт Ланкастер і Марлен Дітріх (і хоча «Оскар» дістався Шеллу за роль прокурора, від Ланкастера в ролі обвинуваченого неможливо відірвати ані погляд, ані високі хвилі вкрай суперечливих емоцій). Але оскільки картина Крамера розповідала про один із «малих Нюрнберзьких процесів», а саме про суд над нацистськими суддями, порівнювати сьогоднішню прокатну екранізацію режисера і сценариста Джеймса Вандербільта доцільніше з міні-серіалом, де фігурували майже ті самі персонажі: там американського прокурора Роберта Джексона зіграв Болдвін, а у Вандербільта Майкл Шеннон, там рейхсмаршала Германа Герінга зіграв Кокс, а у Вандербільта Рассел Кроу.
І хоча «Нюрнберг» версії 2025 має купу сценарних недоліків і випинається поверхневими діалогами, і заграється у формат «чисто голлівудської гри» замість того, щоби намагатися бути історично точним і документально вивіреним…, він безсумнівно цінний щонайменше двома складовими: вражаючим і філігранно варіюючим від чарівного до моторошного перевтіленням Кроу (котрий упевнено і переконливо говорить у кадрі німецькою й ювелірно повертається до глядача тонкими гранями нарциса, маніпулятора, монстра, царя, раба, переможного і переможеного) і виходом до аудиторії саме тоді, коли треба, коли необхідно провести історичну паралель, місток між далеким вчора і недалеким завтра; коли необхідно повернути розуміння правильної однозначної моралі без потурання сумнівам; коли варто наголосити, що лавка підсудних на міжнародному суді відкрита і нагріта попередниками для всіх сучасних і майбутніх тиранів і той (та країна), хто колись був на боці обвинувачення, згодом може легко зайняти місце відповідача.
На відміну від міні-серіалу з Алеком Болдвіном тут центральним протагоністом є не прокурор, а військовий психіатр Дуглас Келлі (Рамі Малек), який перед безпосередньо Нюрнберзьким процесом проводить серію психологічних бесід з ув’язненими нацистами і Герінгом насамперед. Власне сам судовий процес у досить довгій стрічці на дві з половиною години займає дуже мало часу, тобто сам суд є коротким заключним актом, а не сюжетним стрижнем, і дає глядачеві вкрай мало інформації і ще менше кульмінації. Йому передують знову ж таки довгі підготовчі механізми і масштабні підготовчі труднощі з безліччю правових нюансів, адже до Нюрнберга ніхто ніде ніколи не судив військових злочинців на міжнародній арені. Саме на юридичному і паралельно психологічному аспектах фокусується Вандербільт, акцентуючись на протистоянні психіатра і Герінга.
Через цей насамперед психоаналітичний підхід фільм місцями нагадує «Звіра у його голові», де Елайджа Вуд грав аналітика ФБР, який проводить серію бесід із серійним маніяком Тедом Банді (по вінця наповнений отруйною харизмою, токсичним хворобливим шармом Люк Кірбі). Як і в тій здебільшого камерній містерії про намагання (напевно що марні) дещо наївного федерала поринути в голову соціопата, дотягнутися до найтемніших куточків чорної, як діра у космосі, душі і розкодувати ДНК різника-некрофіла-канібала…, у «Нюрнберзі» протагоніст Малека намагається розшифрувати нацистський ген антагоніста Кроу. Так само як федеральний профайлер починає безконтрольно симпатизувати серійному вбивці, піддаватися його чарам, ментальному впливу і химері спотвореної реальності…, психіатр починає не тільки захоплюватися постаттю Герінга, а і щиро йому вірити і навіть співчувати…, і регулярно бігати з листами і неприхованими сентиментами до Герінгових доньки і дружини (хоча вкрай важко повірити, що жінка рейхсмаршала нічогісінько не знала).
Насправді потенціал приватних розмов психіатра з «другою після Гітлера людиною» і рештою погано розкритих фігурантів (приміром, головного фюрерського пропагандиста, такого собі «пращура» нинішнього соловйова, видавця центральної нацистської газети, котрий на тесті Роршаха бачить «вагіну, ще одну вагіну, а тепер єврейську вагіну» і просить собі адвоката-єврея, виказуючи явні садистські і насильницькі дисоціальні нахили) Вандербільтом (в портфоліо котрого, до речі, серед іншого є сценарій до тру-детективу «Зодіак», де спроби розшифрувати особистість однойменного так і невпійманого серійного убивці, анонімної персоніфікації загадкового безпричинного зла, скінчилися фіаско) хіба що привідчинений на крихітну вузьку-вузьку шпарину…
І замість того щоби говорити-говорити-говорити-говорити-говорити з Германом Герінгом, очевидно охочим до бесід, персонаж Малека безпосередньо в кадрі переважно показує трюки, перекидається несуттєвим і вчить свого піддослідного (хоча піддослідним напевно є сам) робити фокус з монеткою (і зрештою колосальний вплив нациста на бідолашного Дугласа Келлі так і лишається закадровою таїною, і його силу просто як голий факт нам видають одним сухим реченням перед фінальними титрами про те, що роки по тому Келлі не зумів подолати депресію і вчинив суїцид ціанідом, тобто тим самим способом, що і Герінг…, що і кумир, джокер, загадник, хаос, демон, порядок, звір, «батько»… хто саме назавжди поселився в його травмованій голові?).
Здається, найкраща, найобразніша і найгостріша сцена цього фільму відбувається на самому початку, коли Герінга заарештовує армія союзників (і між іншим, дуже вірно рейхсмаршал наголошує психіатрові на тому, що бути другом і бути союзником – зовсім різні речі). В тій сцені рейхське офіцерське авто зупиняється на висохлій болотистій дорозі, і з вікна з руки шофера маячить щось біле, що грає роль «білого прапора». Той шмат білої тканини є відірваним Герінгом мереживом з доньчиної сукні: він хоче врятуватися (вижити, виплисти з болота, відбілитися) і використовує для цього власну доньку…, що вже казати про використання мільйонів незнайомих і неважливих чужих життів.
Анастасія Лях
Нюрнберг (Nuremberg)
2025 рік, США
Продюсери: Джеймс Вандербільт, Джордж Фріман, Бредлі Дж. Фішер, Джек Ель-Хай, Дейв Чепмен, Девон Бойд, Ніколетт Барабас
Режисер: Джеймс Вандербільт
Сценарій: Джеймс Вандербільт, Джек Ель-Хай
У ролях: Рамі Малек, Рассел Кроу, Майкл Шеннон, Річард Е. Грант, Лео Вудалл, Джон Слеттер, Колін Генкс, Ренн Шмідт, Андреас Пічман, Марк O’Браєн, Лотте Вербек, Вольфганг Черні, Том Койне
Оператор: Даріуш Вольський
Композитор: Браян Тайлер
Тривалість: 148 хвилин/ 02:28
