Оцінка (The Assessment)

Елізабет Олсен і Алісія Вікандер буквально і фігурально б’ються об стіну і вмирають від одержимого бажання стати матерями в камерному безжальному дистопічному трилері «Оцінка», де хоч і є фінальний вдих (забрудненого повітря) повними грудьми, та навряд чи є надія… При цьому неможливо не згадати, що раніше Вікандер зіграла жінку, що понад усе прагне материнства, у мелодрамі «Світло між двох океанів», а Олсен – у всесвіті Marvel.

За винятком однієї камео-сцени всередині, коли до героїв на вечерю приходять неочікувані гості, і кількох епізодів у фіналі дія розігрується лише трьома акторами в одній-єдиній локації: всередині і навколо будинку. Події розгортаються у майбутньому після глобального потепління, демографічного вибуху, вичерпання ресурсів. Світ поділився на старий і новий. У старому в жорстких умовах намагаються виживати ті, хто не зміг чи не захотів прийняти нові правила: винищення всіх тварин включно з домашніми задля економії земних запасів і в рамках боротьби з інфекціями, заборону дітонародження… У новому крихітний процент послідовників альтернативного існування живе ізольованими бездітними сім’ями під куполом з чистою водою, чистим повітрям, органічною їжею і стерильним «щастям», а синтетичний наркотик продовжує їхнє функціонування до кількох сотень років.

У помешканні на березі океану, котре за стилем поєднує надсучасну комп’ютеризацію з кам’яною первісністю, мешкає пара: Міа (Елізабет Олсен) і Аар’ян (Гімеш Патель). Вона вирощує водорості та рослини в теплиці. Він у чорному, як чорна діра, робочому кабінеті вдосконалює розробку віртуальних тварин, намагаючись створити ілюзію дотику до справжньої шерсті. І одного чудового дня саме вони, визнані 0,1 найдостойнішим відсотком населення країни, отримують шанс отримати шанс на отримання вирощеної у лабораторії дитини. Та для цього ще треба пройти так звану «оцінку»: провести в будинку один тиждень з надісланою державою екзаменаторкою (Вікандер), яка представляється Вірджинією і починає перевіряти, чи спроможне подружжя піклуватися про гіпотетичну дитину.

Змальоване в «Оцінці» людське майбутнє не обіцяє нічого такого (позитивного чи негативного, загрозливого або прийнятного), чого б раніше нам не показували інші антиутопії і сай-фай. І цілком очевидно та зрозуміло, що для цієї камерної інді-картини глобальний сетинг не є принципово важливим, він максимально звужений до локальної обстановки, до мікрокосму і мікроклімату, в яких взаємодіє трійця ключових і по суті єдиних персонажів. Інтер’єр, виконаний у кольорах і формах супрематизму (де робочий кабінет чоловіка – це Чорний квадрат), підкреслює та підсилює прямі і гострі кути аномалії, що відбувається всередині діючого за правилами хворобливої гри трикутника. І тільки згодом стає зрозуміло, що нічим необмежені, кричуще неделікатні і приголомшливо нещадні методи Вірджинії здатні піти набагато далі за присутність і спостерігання за оральними ласками подружжя.

Смотрите легально на MEGOGO

Загадкова чекістка, охоча влізти і зазирнути не лише під білизну, а й у кожний душевний поріз і кожний душевний продух, починає грати у доньку та називати Аар’яна і Мію татом і мамою, влаштовувати тести і симуляції (на кшталт того, що робить крінж-гуру Нейтан Філдер у своєму сенсаційному шоу «Репетиція», що начисто розмиває межі не лише між реальністю та імітацією, а і між ігровим і документальним жанрами). І поступово первинний шок господарів дому переходить у вторинне тверде усвідомлення, що для Вірджинії не існує жодної червоної лінії та жодного стоп-слова. Та більш шокуючим за це усвідомлення, особливо для Мії, виявляється інше: вона починає сприймати химерну атестаторку як справжню дочку і відчувати реальні материнські любов і інстинкт захисту своєї дитини від небезпеки за будь-яку ціну. Тож як для Вірджинії геть розмиті усі межі, так само вони розмиваються і для Мії, і цю розмитість поетично символізує океан… Тоді як Аар’яну, здається, цілком достатньо віртуальної реальності, котру він вдосконалює з набагато більшим ентузіазмом, ніж власну гру в батька… Тобто грають усі троє, проте всі на різних територіях, себто в різних манежах.

– Господи, ти трахнув дитину.
– Вона не була дитиною, коли на мене залізла.
– Вона завжди дитина.

Глядача ж напевно найбільше шокує його, глядацьке, сприйняття. Адже з цього боку екрана фальшива і дика родина, в котрій начебто немає жодної правди і жодної ясності при нарочито простій формі та нарочито спрощеній формулі (як і в полотен Малевича), теж, як не парадоксально, починає виглядати лячно реальною (насамперед завдяки страшенно тонкій, майже прозорій і знову ж таки розмитій, як лінія горизонту, апробації Олсен і Вікандер, де перша без останку реалізується в образі матері, а друга на самій вершині акторської зрілості без кривляння і мавпування перевтілюється в дитя), і здається, на сьомий день таки має статися диво господнє (або господнє жахіття).

«Дитини не буде», – казала головна героїня відомої радянської мелодрами у виконанні Віри Алентової. І це ідеальна резюмуюча репліка для фільму «Оцінка». Коли ілюзія розпадається і приходить протверезіння, шляхи трьох героїв розходяться в трьох принципово відмінних напрямках, бо вони, що і недивно, виявляються одне одному геть чужими. Дитина ж як суперприз лишається формально обнадійливою фантазією, недосяжною (і не факт, що реально потрібною) для будь-кого з претендентів… і для світу дуже туманного завтрашнього дня загалом.

Анастасія Лях