Одне ціле (Together)

Очевидно, що сьогодні саме горор (і здається, лише горор) є тим жанром, що здатен запропонувати глядачеві щось по-справжньому нове, радикальне і вражаюче. І так само очевидно, що після перегляду скаженого (і водночас максимально побутово-приземленого) метафорично-сатиричного боді-горору «Одне ціле» чимало людей, перебуваючих у стосунках (у взаємозалежних стосунках… хоча інакших напевно що і не буває), задумаються про розлучення…

Втім, озираючись на експресивно виражену буденну проблематику цього фільму, насправді важко сказати, де саме закінчується рішення зберегти взаємини з близькою людиною і починається рішення їх розірвати…; так само, як важко сказати, де в багатообіцяючого режисера-дебютанта Майкла Шенкса (котрий створив стрічку на досвіді та фобіях власних відносин із дівчиною) закінчується комедія (сатира) і починається серйозний жах (чи навпаки: закінчується жах і починається комедія); так само, як нещасним персонажам Дейва Франко та Елісон Брі (та всім аналогічним нещасним з інших аналогічних пар) важко зрозуміти, де закінчується «я» одного і починається «я» іншого…

Ще у першому «Щоденнику Бріджит Джонс» головна героїня у виконанні Рене Зеллвеґер в одній зі сцен, перебуваючи в гостях за столом із кількома парочками, скептично глузувала з того, наскільки однаковими стають люди, що перебувають у довготривалих стосунках, і всі ми пам’ятаємо той скетч, де ті монозиготні пари однаково вітаються, однаково говорять, однаково посміхаються, послуговуються однаковими рухами, мімікою, інтонаціями…

За сюжетом офіційно неодружені Міллі, вчителька молодших класів і фанатка Spice Girls, та Тім, який у свої під сорок усе ще живе юнацькою мрією стати відомим рок-музикантом, переїжджають за місто у глушину посеред тихої липкуватої природи. На прощальній вечірці в компанії друзів (куди Тім, приставши на пропозицію Міллі, прийшов у одязі, римованому з луком партнерки… таааак, є велика окрема категорія дівчат, які прагнуть вдягати своїх бойфрендів у речі, співзвучні з власними, чи взагалі, що ще гірше, купують собі і своїм прости господи половинкам однакові спортивні костюми, тим самим кричачи на весь світ, що вони – ПАРА, і не смій ніхто в тому засумніватися) вона робить йому буквальну пропозицію руки та серця, що змушує Тіма забаритися і злегка заклякнути…

Крінжове освідчення лише додає додаткової незручності в їхні і без того останнім часом складні та нерівні стосунки, в яких Міллі мріє про офіційний шлюб і не дуже визнає необхідність особистого простору, а Тім переживає панічні атаки, нічні кошмари-ремінісценції про вельми специфічний кінець своїх батьків і депресивний стан, через який давно уже не кохався з коханою. Влаштувавши прогулянку місцевими лісами (де до переїзду сюди Міллі та Тіма безвісти зникла так само закохана пара туристів), герої випадково провалюються у химерну печеру, де бачать порослий бур’яном дзвін колишньої каплиці, п’ють із чистого, проте підозрілого джерела (з якого не пити завжди вчили народні казки, бо як поп’єш – станеш чи то козликом, чи то якоюсь іншою істотою, проте так чи інакше втратиш самого себе) і втрапляють у якусь клейку субстанцію типу плісняви чи медвяної роси. Через ту загадкову липкість їхні ноги зчіплюються, наче шкіру «моментом» змастили… І хоча цього разу героям вдається відірватися одне від одного (буквально і фігурально), та невдовзі незбагнений магніт змушує їх єднатися не почуттями, а нутрощами…

Режисер і сценарист Майкл Шенкс використовує знану романтичну мантру про пошук «своєї другої половинки» і міфологічну притчу, що за цією мантрою стоїть, як неймовірно точний і гострий інструмент (подібний до хірургічного скальпеля) для препарування сутності довготривалого інтимного зв’язку й яскравого іносказання мовою чистого, чіткого і шокуючого тілесного (біологічного, органічного, венеричного) горору. Обопільна залежність всередині продовжних стосунків (пов’язана з наявністю спільних дітей, спільного житла, спільного майна, елементарної звички, навіть спільних домашніх улюбленців…; пов’язана зі страхом змінити усталений порядок речей, адже не факт, що зміна виявиться на краще; зі страхом лишитися одиноким, адже не факт, що знайдеться інша «друга половинка»), на думку Шенкса, є невідворотно неприємною липкістю, котру або різко рвеш, як пластир чи воскову смужку, або приймаєш і зрештою розчиняєшся в тому бутті, котре не відокремлює твоє «я» від «я» людини, що поряд. Або ж, якщо і розірвати не годен, і розчинитися не готовий, прирікаєш себе на пожиттєві муки (в подобі страшно нещасного монстра, що застряг на половині операції).

Що далі, то ясно що важче розірвати взаємозалежний зв’язок (невипадково Тім розповідає відразливий спогад із дитинства, коли батько кричав, що в його кімнаті люто смердить і змушував прибиратися знову і знову, і знову…, допоки не знайшов у стелі під лампою дохлого щура, що повільно смажився й отруював повітря, але Тім принюхався, знюхався, адаптувався до запаху і не відчував смороду…; так само ми принюхуємося, знюхуємося, адаптуємося до стосунків, що завонялися, і вже нібито не потребуємо кисню). Що більше років разом, то важче наважитися на розлучення, бо взаємозалежність перетворюється на таку болісну підшкірну склейку, що дійсно таки треба брати в руки електролобзик і буквально розпилювати злиплу плоть, і то не факт, що допоможе… І це приголомшливий жах, але водночас беззаперечна правда: дуже часто взаємозалежні стосунки розриваються аж тоді і лише тоді, коли один у парі помирає…

Франко і Брі є парою в реальному житті. І це та ситуація, коли реальний зв’язок акторів не просто допоміг у кадрі (хоча дуже часто він якраз навпаки, заважає), а визначив його (себто кадру) правдивість і гостроту. І ці правдивість і гострота безжально різонули кінематографічну вигадку як у сцені відвертого сексу з комічним і водночас напружено жахним генітальним злипанням, так і в усьому подальшому безцензурному стриптизі фізично-емоційної склейки ~~двох половин~~ просто двох.

Анастасія Лях