Оператор (Relay)

Цей на перший погляд малопомітний трилер, який можна назвати олдскульно шпигунським (не за тематикою, а за настроєм, сповільненим механізмом дії і відчуттям дуже тісної пастки, в якій герой змушений дихати душним параноїдальним повітрям…; саме такими були найкращі шпигунські і політичні трилери часів холодної війни на кшталт «Трьох днів Кондора»), насправді може зійти за найкращий трилер 2025 року. Майже без екшена, вибудуваний на вельми специфічних непрямих телефонних розмовах, в яких будь-яка коротка чи довга пауза є значно більш значущою і навантаженою, ніж будь-яка бійка в будь-якому бойовику; бездоганно оманливий у тому, який саме твіст чекає на глядачів наприкінці; нарочито небажаючий подобатися широкій публіці і зосереджений на максимально змістовному мовчанні свого головного виконавця…, «Оператор» розповідає про найсучасніше наймасштабніше найреальніше зло тотально модифікованого світу, котре лишається практично невидимим і практично безкарним: зло гіперкрупних корпорацій, які опосередковано вбивають значно більше людей на рік, ніж будь-яка найкривавіша війна.

Сюжет розгортається переважно в Нью-Йорку (однак замість Великого яблука, наповненого натовпом, суєтою, хаосом, грошима і якщо не самою владою, то мріями про неї…, тут відчувається крихітна виноградина, висушена в ізюм, в якій проживається так само сухе зморшкувате життя, котре косметологічні корпорації силяться штучно розгладити за допомогою ілюзії про омолоджуючі диво-креми). В найтемнішій тіні сірого мегаполіса діє загадковий протагоніст (зірка титулованої інді-драми «Звук металу» і детективно-драматичного міні-серіалу «Одного разу вночі» Різ Ахмед), який працює поза законом невидимим (і навіть нечутним) посередником між «маленькими людьми», в руки котрих потрапили надто великі таємниці, і колосальними компаніями, на бізнес яких ті «маленькі люди» мають убивчий компромат. Його завдання (ні, він не Робін Гуд новітнього суперкапіталістського світу і не прагне виводити брудний мегабізнес на чисту воду, хоча й щиро радіє, коли таке стається) – вдовольнити обидві сторони: залишити темні секрети секретами на совісті конгломератів і забезпечити «маленьким людям» спокійне життя без погроз і переслідування.

У пролозі нам показують результат однієї зі «справ» головного героя: згоду між дуже великою шишкою впливового підприємства і його колишнім працівником на прізвище Гоффман, який віддає компромат в обмін на обіцяний (і підкріплений страховкою, що лежить у сейфі посередника) спокій (але спокою, як з’ясовується потім, нещасний так і не отримує, принаймні душевного так точно)… Далі клієнткою «оператора» стає смертельно налякана дівчина (Лілі Джеймс), яка звертається по допомогу, бо відчуває стеження і загрозу своєму життю: нещодавно її звільнили з компанії, де вона працювала селекційним генетиком і з командою розробляла новий сорт пшениці, стійкий до шкідників, але тести показали серйозні побічні ефекти від споживання продукту, про що керівництво вирішило, ну звісно ж, промовчати і випустити культуру на міжнародний сільськогосподарський ринок, але працівниця Сара Грант прихопила із собою копію звіту про результат перевірки злаку на безпечну придатність… І тепер, коли жити під ковпаком цілодобових подихів у спину (котрі одного дня можуть скінчитися теж у спину, але вже пострілом) стало неможливо, бо страх убиває мозок швидше за смерть, Сара готова віддати папери в обмін на гарантії спокою… (хоча в сучасному світі гарантії спокою – така сама велика ілюзія, як і мистецтво кіно).

«Оператора» поставив шотландський режисер Девід Маккензі, відомий за еротично-психологічним робітничим трилером «Молодий Адам», метафоричною епідеміологічною науково-фантастичною мелодрамою «Остання любов на Землі» й альтернативно техаським драматичним неовестерном «Будь-якою ціною» за сценарієм продуктивного Тейлора Шерідана. Маккензі твердо тримається свого авторського правила (й авторського права теж) фокусуватися не на демонстрації дії, а на відчутті ментального дискомфорту, небагатослівного і не надто емоційного збентеження, що дії передує, притому що безпосередня дія може так і не відбутися. Його саспенс годується не прямими погонями, злочинними актами, грубими атаками, невинахідливими лякалками…, а монотонними чеканнями і спостереженнями. В нього зловісний чорний фургон під вікном необов’язково має когось викрасти, він має просто довго стояти, роблячи чорними ранки і вечори для обраної мішені. Його дозована емоційність і інтимна (в межах заданих обставин) контактність, надані персонажам, обмежуються опосередкованими телефонними дзвінками за принципом телефонної служби для глухих, що ретранслює мовлення у текст і навпаки, і численними поштовими пересилками, і та дистанційність виявляється більш хвилюючою за безпосередню близькість.

До речі, серед групи у чорному фургоні, котру очолює не менш загадковий за протагоніста антагоніст у виконанні Сема Вортінгтона, варто виокремити брутальну персонажку у виконанні Вілли Фіцджеральд, яка цікава не характером, а саме тим, хто цю роль виконує. Адже раніше Фіцджеральд зіграла центральну партію у трилері «Переслідувач» (динамічному саспенс-трилері з ударним фінальним твістом на відміну від статичного саспенс-трилера з ударним фінальним твістом «Оператор»), і ту її героїню, котра виявилася геть не такою, якою сприймав її більшою чи меншою мірою довірливий глядач, можна вважати хитрою пасхалкою-підказкою для вгадування кульмінаційного повороту, а радше розвороту в картині шотландця.

Маккензі переконливо веде знову ж таки більшою чи меншою мірою довірливого глядача хибною стежкою романтичної лінії, яка вимальовується між посередником і клієнткою. І він настільки глибоко занурює нас у цю воду романтичного відчуття (наче на тортурному допиті в ЦРУ), що ми (тиха публіка, завмерла у ритмі неспішної ходи цієї шифрувальної машини, котру творці запропонували нам як жанр і сюжет) готові її проковтнути, навіть якщо захлинемося (адже в іншій реальності, де немає корпоративного зла й екранний світ обертається не за шпигунським механізмом, телефонні дзвінки і пошта – атрибутика класичної романтики).

Британсько-пакистанський виконавець Різ Ахмед, який зіграв людину, повністю позбавлену особистого життя і життя як такого, бо специфіка роботи вимагає бути буквально пожиттєвим містком між чужими хиткими домовленостями і буквально пожиттєвим сейфом (людину без особистості й ідентифікації, розмиту в нью-йоркському просторі фігуру у каптурі чи бейсболці, котра гримується, маскується, має безліч облич і безліч голосів і водночас свого ні обличчя, ні голосу не має…, котра через тотальну самотність і тотальну відповідальність є алкоголіком у зав’язці, і це її так само пожиттєвий скупий статус, як і статус вічного посередника і вічного сховища), справляє враження нескінченно… скромного актора. Давно очевидно, що Голлівуд пропонує йому надто мало, тоді як він безсумнівно здатен на набагато більше (можливо, через расизм, якого в голлівудських колах нібито вже немає, та насправді ясно що є). Проте може бути, що він і не прагне багато брати… На зборах анонімних алкоголіків у фільмі його герой розповідає, як важко йому, мусульманину, було зростати, дорослішати, комунікувати, жити… в Нью-Йорку після 11 вересня… В реальності Ахмед є активістом, що бореться зі стереотипами про мусульман. І здається, так само, як його «оператор» не зумів знайти своє місце серед ньюйорківців, серед загалом американців, так само актор не зумів знайти своє місце на голлівудських пагорбах… Або ж не схотів…

Анастасія Лях