Оселя зла (Resident Evil)

Кращий горормейкер сучасності Зак Креґґер («Варвар», «Зброя») – майстер неочікуваних поворотів, неочікуваної іронії, неочікуваної тонально-жанрової гібридності, неочікуваної соціальної актуальності – не лише перезапустив «Оселю зла» так, щоби повністю задовольнити фанатів оригінальної відеогри (щоби франшиза помилково більше не асоціювалася з вірусом зомбі, а нарешті заговорила мовою тіла своїх власних, принципово відмінних від традиційних ходячих мерців, без перебільшення феєричних монстрів), а і дозволив собі як перш за все все-таки митцю, а не комерційному гвинтику розповісти смішну і трагічну позачасово насущну і животрепетну історію класично маленької людини, котру перекручує, переламує, пережовує і відригує молох урядово-системної корпоративності.

В «Оселі зла» Креґґера немає ніяких бойовиків, ніяких солдатів, ніяких найманців, ніякого шаблонно суворого екшена з відповідно натягнутими як шпагат позами і гримасами…; немає натовпу інфікованих, що бігають туди-сюди без жодної інтриги і жодного саспенса. Можна навіть сказати, що тут взагалі немає практично нікого, крім персонажа абсолютно чарівного в своїй простоті і незграбності Остіна Абрамса, що поступово (не маючи супермозку, не страждаючи на картинний героїзм, але маючи нормальне людське серце і візуально-ментальну аморфність затишної геймерської диванності) буквально і фігурально занурюється у зимну темряву геометрично прогресуючої гротескної трансформації звичайного дня в абсурдистсько-пекельний день, звичайного міста в абсурдистсько-пекельне місто (з аналогічними сірим умом і чорним гумором Креґґер стовідсотково міг би переосмислити і прокачати іншу горор-франшизу за відеоіграми – «Сайлент Гілл»), звичайних людей у незвичайних нелюдей, звичайного себе у надзвичайного…

Все відбувається впродовж одного вечора. Медичний кур’єр Браян закінчує зміну і планує їхати миритися зі своєю дівчиною (з якою дещо посварився через її незаплановану вагітність і незаплановане рішення залишити дитину, про що дізнаємось пізніше), проте через подвійний (або навіть потрійний) тариф хапається за ще одне термінове замовлення: доставити посилку в лікарню Раккун-Сіті… Браян відрізняється інфантильністю, щирістю, легковажністю, раціонально дозованою людяністю і допустимою дуркуватістю (типовим для межі міленіала і зумера розфокусом песимізму й оптимізму). Він бреше, що його авто повнопривідне і на шипованих шинах, а потім, ну звісно ж, втрачає кермування на слизькій засніженій дорозі, котра веде у морозну пітьму, в якій десь миготить слабке негостинне світло…

Випадково Браян збиває машиною літню жінку (синюшну, закляклу, вдягнену у, даруйте за каламбур, літню сукню). Не кидає. Саджає собі в авто (попри дивакуватий і лячний вигляд…, і загребущу руку, що вперто лізе до його обличчя). Вечір (або ж уже майже ніч) з кожним кроком і буквальним прокрученням колеса стає «все дивасніше і дивасніше» (як казала Аліса, занурюючись у все більш нісенітні дивацтва кролячої нори), проте герой (через чи то обов’язок за будь-яку ціну доставити донорський орган: «серце дитині чи печінку п’яниці» – так думає про свій вантаж простий маленький кур’єр Браян; чи то підсвідоме бажання якщо не уникнути, то принаймні відстрочити серйозну розмову з дівчиною), натягуючи на змерзлі вуха в’язану шапку і тупцюючи змерзлими ногами у «джорданах», пре з посилкою напролом…

Цілком очевидно, що «Оселя зла» Зака Креґґера змінила статус зомбі-горору на статус боді-горору і місцями виявилася більше схожою на «Субстанцію», ніж на Resident Evil в попередніх уявленнях. Динаміка нон-стоп роуд-муві майже в реальному часі (впродовж кількох годин) і структура «комедійних» кругів аду від каналізації до двадцяти восьми поверхів офісної вежі корпорації «Амбрелла» надає стрічці чистого безвідносного руху і горизонтального, і вертикального. Ну а головний герой Браян подібно до Елізабет Спаркл у знаковому виконанні Демі Мур теж женеться за кращою версією себе, лишень не фізичною, а моральною («Я люблю дітей! Я люблю дітей! Я люблю дітей!..» – повторює сам собі, розстрілявши в лице дівчинку плюс-мінус десяти років і переконуючи своє досі незріле его, що воно готове і хоче стати хорошим батьком для ще ненародженої дитини…, котрій, певна річ, у світі, що є «оселею зла», народжуватись насправді не варто).

Креґґер згадує і «Чужого», і «Краплю» 1958-го (чи ремейк 1988-го), і «Щось» Джона Карпентера (або «Річ з іншого світу» 1951-го)… Та що надважливо, ані на секунду не вимикає іронію. Як і здорова феміністська сатира від французької авторки-режисерки Коралі Фаржа, сатира на злий антигуманний світ, де люди (навіть радикально спотворені і геть позбавлені людських форми і змісту) тотально нещасні і зраджені системою, і безсилі що-небудь змінити (причому нещасно виглядає навіть найогидніший і наймонструозніший із потвор)…, теж котиться у своєму наростанні і нашаровуванні гротескності та гіперболи, як сніжна куля з височенної гори у безодню невиправної катастрофи і кривизни реальності… Проблема Елізабет Спаркл була у тому, що вона сама почала сприймати себе як м’ясо. Проблема кур’єра Браяна в тому, що на м’ясо перетворюється геть уся навколишня дійсність, бо такий принцип системи (умовно названої «Амбрелла», бо під парасолею завжди ховається той, хто власне і спричинив зливу): маринувати, пережовувати, перетравлювати, випорожняти народ. І Браян таки впродовж цього бед тріпу стає кращою версією себе, та Корпорація не нагороджує жодні подвиги, лише змінює імена бідолах і градацію свіжості їхніх маленьких ідей і дурних (саможертовних чи егоїстичних) вчинків.

Анастасія Лях