Остання шоугьорл (The Last Showgirl)

Хочеться заперечити Фредді Мерк’юрі: шоу не має продовжуватись. Жодне шоу не має (і не може) тривати вічно… Памелі Андерсон знадобилося кілька десятиліть, щоби позбутися клейма скандального секс-символу і нарешті стати актрисою, що римується із бажанням її героїні, 57-річної танцівниці еротичного кабаре при казино в Лас-Вегасі, нарешті стати нормальною матір’ю після десятиліть самооманливої упевненості, що вона будує зіркову кар’єру і та «кар’єра» важливіша за материнство і будь-що на світі. Наприкінці фільму автори дають зрозуміти, що танцівниці Шеллі (котра насправді танцює так собі, старомодно і не вельми технічно, і не встигає за музикою чи то через вік, чи то через нестачу почуття ритму) запізно намагатися переконати дорослу доньку у своїй материнській любові і прагненні брати участь в її житті. Відповідно і самій Памелі Андерсон трохи запізно бути справжньою акторкою.

Хоча вперше за все своє публічне життя вона дійсно виглядає як пристойна і першокласна зірка, як породиста жінка й учасниця фестивалів кіно, а не пива. Вперше вона зіграла серйозну роль, істинно драматичну і заслуговуючу на оплески і нагороди. І в її руках «Оскар» виглядав би більш адекватно і більш потрібно (так само як в руках Демі Мур за «Субстанцію», чи в руках Джеймі Лі Кертіс за роль другого плану в «Останній шоугьорл», де остання, принципово на опускаючись на самісіньке дно, взяла високу, а можливо і найвищу ноту жалюгідності і навіть виконала «останній танець»), ніж в руках молодої Майкі Медісон за «Анору», в котрої все ще попереду і котра ще не встигла зробити достатньо, аби тримати цю статуетку (хоча зрештою ця статуетка – величезна умовність).

«Остання шоугьорл» не має нічого спільного із «Шоугьолз» Пола Верговена. Присвячена невдахам і оплакуванню горезвісної «американської мрії», вірніше оплакуванню штучності горезвісної «американської мрії», за якою персонажі біжать по якихось паралельних лініях, що ніколи із мрією не перетнуться…, вона радше схожа на чергову маргінальну драму Шона Бейкера, так само присвячену секс-працівницям і ненайкращим матерям, але зняту років через десять-п’ятнадцять після «Анори». Насправді ж Памелу Андерсон реінкарнувала режисерка Джіа Коппола («Мейнстрим»), онука Френсіса Форда Копполи і племінниця Софії Копполи, котра напевно що станом на сьогодні виявилася цікавішою мувімейкеркою за діда, що впав у пенсійну сентиментальність і пенсійну розгубленість, і за тітку, що так і не змогла повторити рівень «Труднощів перекладу». Джіа Коппола наче перенесла в американську реальність радянську «Артистку з Грибова» з Іриною Муравйовою – історію одинокої жінки, котра дійшла лінії постзрілості і в кар’єрі, і в особистих стосунках і зрештою примирилася із втраченими амбіціями і розтраченими роками.

Дивно (чи навпаки, недивно), але Лас-Вегас за ширмою вогнів і розваг виглядає смертельно сумно. Власне, навіть у вирі вогнів і розваг, в мерехтінні пір’я і стразів місто здається повністю згаслим. У вступній сцені з чорноти виринає немолоде обличчя у сценічному кепі. «Скільки вам років? – Негарно джентльменові таке питати в жінки… Мені 36… Добре, я збрехала, 42… Я дуже нервую, багато років не була на прослуховуваннях…». Це флешфорвард, до якого сюжет повернеться наприкінці. А до того ми побачимо, як кабаре-танцівниця Шеллі крізь низку дрібніших і більших негараздів (інцидент із крилатим костюмом для виступу, котрий знову зачепився за ручку дверцят і порвався, і ремонт чи пошиття нового вирахують з її зарплатні; зростання ціни на лимони, котрі тепер коштують 89 центів за штуку; невдалу романтичну вечерю з нерегулярним залицяльником, який не прийшов, а вона купила на вечерю дорогого лосося (грамів двісті, не більше) і… лимон; так само не дуже вдалу зустріч із донькою, котра давно живе в іншій родині і сприймає Шеллі як сторонню тітку чи у найкращому випадку далеку родичку; шокуючу новину, що шоу, яке проіснувало тридцять вісім років і в якому вона проіснувала майже стільки ж, закривається, бо воно немодне, незатребуване, нерентабельне…) доходить до розуміння, що час змін нещадно настав. Шоу не може продовжуватись.

Смотрите легально на MEGOGO

У штучному місті Лас-Вегасі бувала танцівниця Шеллі, що так і не подорослішала, проживає штучне життя. Подруга для ще старшої і ще жалюгіднішої колишньої колеги, що перебралася з кабаре до зали гральних автоматів; наставниця для юних старлеток, які навряд чи стануть зірками (хтось може й потрапить до бродвейського мюзиклу, але більшість закінчить офіціантками і продавчинями); чужа для власної доньки…, вона нічого не вміє, нічого не нажила, нічому не навчилася. Вона постійно згадує Париж, стверджуючи, що їхнє ганебне кабаре продовжує традиції славетного «Мулен Руж», і 80-ті, коли шоу було у розквіті, а вона була його примою. Не тому, що феєрично танцювала, а тому, що була сексуальною і молодою, і великі силіконові груди були в тренді.

Начебто Шеллі хочеться поспівчувати (і щира гра Памели Андерсон цьому цілковито сприяє). Проте очевидно, що жодного розуміння не прийшло би до героїні, якби шоу тривало надалі. Питання: чи прийшло розуміння до самої акторки? Чи її новоспечена респектабельність – лише дуже вдала імідж-кампанія?..

Анастасія Лях