Острови (Islands)

Соковитою і водночас психологічно глибокою окрасою цьогорічного фестивалю «Нове німецьке кіно» стала жанрова (чи радше псевдожанрова) англомовна (і трішки іспаномовна) робота німецького режисера і сценариста Яна-Оле Ґерстера «Острови»: екзистенційний антидетектив, який ховається за маскою курортно-любовного трилера і розгортається на «райських» Канарських островах всередині трикутника, розіграного британськими акторами Семом Райлі, Стейсі Мартін і Джеком Фартінґом (останній є менш відомим за своїх колег, але ви могли його бачити в образі принца Чарльза в байопіку «Спенсер»). За фасадом нібито злочину, що стається на острові Фуертевентура з одним із клієнтів чотиризіркового готелю, повільно і водночас метафорично насичено накатує бірюзовими хвилями небанальна, трохи меланхолійна, трохи іронічна, цілком і повністю захоплива попри неспішний темп історія про те, що таке «мати дім», що таке «не мати дому», що таке «жити в раю», що таке «жити у пеклі»…, і про розмиті хвилями межі між цими щасливими і нещасливими людськими існуваннями…

Головний герой на ім’я Том (Райлі) вже багато років живе на Канарах і працює в готелі тренером з великого тенісу, проводячи години за киданням м’ячиків постояльцям у білосніжних шортах та їхнім дітям у таких самих білосніжних шортах, нескінченним туристам-курортникам, що проводять відпустки у цьому «раю». І начебто Том, самотній і ще відносно молодий, механічно сиплючи однакові компліменти своїм клієнтам на кшталт «сильна подача», «ви справді гарний гравець» (і мало хто знає, що скромний тренер пенсіонерів і малечі у цьому затишші на краю світу насправді був віртуозним тенісистом до травми плеча і навіть із травмою зумів пошити в дурні знаного на весь світ професіонала-чемпіона, що якось тут відпочивав)…, знайшов «райську» роботу, облаштував собі такі трудові будні і таке життя, що здаються безперервними нескінченними канікулами в одному з найсолодших і найпрекрасніших місць на землі…

Та насправді час для Тома вже давно перетворився на жовану гумку: став липким, розтягнутим і зовсім втратив смак. Щоночі він зависає у клубі «Вайкікі» (цікаво, що назва нічного клубу на Канарах повторює назву відомого пляжу на Гаваях, бо… найкращим місцем завжди здається те, де нас нема), трохи нюхає, трохи займається механічним сексом із випадковими туристками, зранку завжди ледь просинається з похміллям, квадратною головою і пом’ятим обличчям, завжди запізнюється на перший тенісний урок о дев’ятій нуль нуль… В завжди зігрітому сонцем монотонному колесі без сенсу і без жодних прив’язаностей до когось чи чогось (ну а хто з нас не живе в монотонному колесі і не сумнівається в наявності сенсу?..; хтось під сонцем, хтось під дощем, хтось під снігом…; хтось одинокий, хтось зі своїми великими чи малими родинами, хтось бездітний, хтось багатодітний…; але так чи інакше всі є застряглими в рутинному маховику з вельми сумнівним смислом цього довічного руху на місці) Том начебто і не замислюється над тим, у раю він знаходиться чи у пеклі…

Допоки не стається низка подій, що порушує його лінивий «біг» з м’ячем і без м’яча всередині бульбашки «вічного бездоганного літа». Спершу його єдині близькі друзі (немолоде марокканське подружжя), що тримають неподалік готелю верблюжу ферму і катають на верблюдах туристів, вирішують усе продати і повернутися назад до Касабланки, повернутися додому («додому» звучить для Тома дивно, незрозуміло і водночас чарівно і магнетично, наче він жодного уявлення не має про те, де його власний дім і чи мав він його взагалі коли-небудь, але теж напевно би хотів «повернутися» чи «знайти»…). А потім у готель заселяється пара із сином, і жінка, котра одразу приваблює Тома ще на виході з туристичного автобуса, замовляє уроки тенісу для свого семирічного хлопчика, допоки її досить вродливий і холоднуватий чоловік займається тим…, чим займаються білі чоловіки під час кризи середнього віку на сімейному відпочинку у чотиризіркових готелях, бо п’ятизіркові їм стали дещо не по кишені, адже, належачи до еліти чи щонайменше до вищого середнього класу, вони пустили свій бізнес (чи бізнес свого заможного тестя) трохи не в тому руслі…

Дійсно гаряче і дійсно цікаво стає тоді, коли чоловік жінки, котрого Том на його сильне прохання зводив до клубу «Вайкікі», на ранок зникає без вісти… І тут під пекучими канарськими променями розпочинається розплавлена круговерть натяків з боку автора і відповідних припущень з боку глядача про те, що саме могло статися і де шукати тіло (чи не тіло) нещасного англійця в білосніжних бермудах і гавайській сорочці… І так, тут «Острови» цілком могли би виявитися таким собі сонячним нуаром у дусі «Листоноша завжди дзвонить двічі» чи «Подвійної страховки», про ля фам фаталь, яка можливо вбила свого чоловіка, можливо хитро використала закоханого (чи самооманливо закоханого) самотнього і нещасного тренера з нікому всерйоз непотрібного на курорті тенісу, можливо зниклий інсценував свою загибель заради страховки, а можливо інсценував заради… просто нового вільного життя, вільного від дружини та сина, адже він явно заздрив Томовому холостяцькому життю у «раю» (в той час як Том навпаки, заздрив його родинному лондонському гніздечку, наявності красуні-дружини і чудесного хлопчика, наявності недоступної Томові опції «повертаємось з відпустки додому»…, і, занурившись у випадкову ілюзію, тренер із тенісу в місці, де теніс дорівнює куштуванню солодкої вати, навіть почав дурно мріяти й обманюватись, що це не чиясь, а його власна дружина, і не чужий, а його власний син, і десь існує примара-«дім»…).

Ви точно не здогадаєтесь, що саме сталося з чоловіком вродливої жінки, в яку необережно і доволі тупо закохався нещасний самотній тренер із тенісу в такому собі (не люксовому) готелі на одному з курортних островів мальовничого Канарського архіпелагу, де є мертві, сплячі і навіть активно димлячі вулкани, що можуть вивергнутися будь-якої миті… Ясно що Том і сам є «сплячим вулканом», котрому потрібне хоча би якесь виверження, щоби знову відчути життя, відчути межу між раєм і пеклом, які для нього давно злилися в сонне статичне чистилище… Адже тут (або там, чи деінде) всі потребують виверження і тому інколи наполегливо удають, що виверження таки сталося… Навіть заїжджий крутий детектив із великого міста, котрому теж смертельно нудно і котрий теж завзято вишукує хоча би якусь кінематографічну пригоду… Фермери їдуть додому, «цирк» закривається, осінь не настає, проте відчувається…, тенісний корт усипаний безглуздими м’ячиками…

«А куди ти їздиш у відпустку?» – запитує Тома хлопчик, і максимально просте запитання заганяє героя в глухий кут, адже він роками самообманювався, що і так перебуває у вічній відпустці… А тим часом бідолашний верблюд, тривожно відчуваючи дрібні вулканічні поштовхи, весь час намагається утекти з «райського» острова і ціною життя нав’язливо натякає «на щось» одинокому тренеру з великого тенісу у місці…, де теніс (та і ніщо інше) не важливіший за шмат цукрової вати…

Анастасія Лях