Пам’ять любові (Memory)

Мелодрама з Джессікою Честейн і Пітером Сарсгаардом, за гру в якій останній отримав нагороду Венеційського фестивалю, розповідає про закоханість між людьми, психіка яких нездоланно уражена. Та з потенційної драми автор не робить ромком на кшталт фільмів «Бенні і Джун» чи «Моцарт і Кит», тобто комічного тут узагалі нічого немає, хоча й у провалля трагізму історія теж не падає… Режисером і сценаристом стрічки виступив мексиканець Мішель Франко, котрий раніше отримав Гран-прі того ж Венеційського фестивалю за жорстку політичну антиутопію «Новий порядок».

В оригіналі фільм називається просто «Пам’ять». Але для уникнення плутанини з «Пам’яттю» 2021 року, де зіграла Тільда Свінтон, український прокатник додав «любові». І хоча може здатися, що друге слово зайве і притягнуто недоречною романтизацією, та насправді воно цілком адекватно уточнює і підкреслює сенс цієї історії: пам’ять дуже часто підводить нас, змушує обманюватись і обманювати, спотворює істину, знущається і перетворює на геть інших людей чи силує знову ставати дітьми…, але пам’ять любові живе набагато довше, адже навіть тоді, коли забуваємо слова, їхні значення, власне ім’я…, все ще пам’ятаємо, як кохати; пам’ять пам’ятає найсильніші чуття і найпервісніші бажання. Пам’ятати любити – те саме, що пам’ятати дихати.

Честейн грає Сильвію, яка тринадцять років як чиста від алкогольної залежності. Її алкоголізм розпочався ще у школі, коли старшокласники споювали її дванадцятирічну і схиляли до орального сексу. Тепер вона не п’є навіть пиво, а її психіка незворотно травмована: параноя щодо чоловіків не дозволяє будувати стосунки, заважає знаходити спільну мову з дочкою-підлітком (бо тій хочеться на вечірки і побачення, а матері в усіх хлопцях ввижаються ґвалтівники), квартиру вона зачиняє на кілька механічних замків і електронний код, а викликаючи додому майстра з ремонту холодильників, просить, аби відправили майстра-жінку. Працює героїня там, де чоловіки якщо і є, то нічим не загрожують, бо схожі на дітей: у центрі соціальної допомоги недієздатним або «дитсадку для дорослих», як вона його називає.

Якось на зустрічі випускників школи, де всі веселяться і випивають, а вона відсторонено і напружено п’є воду без газів, до неї підходить незнайомий чоловік (Сарсгаард) і каже «привіт». Героїня зривається з місця і поспішає геть, спускається в метро, сідає у поїзд, їде додому, зачиняється в квартирі і лягає спати. А чоловік з вечірки прослідував за нею аж до будинку і всю ніч простояв під дощем під під’їздом. Виявилося, що він хворий на деменцію. Але вона впевнена, що саме він, котрий тепер виглядає невинно і безпорадно, тоді був серед тих старшокласників, які пхали їй горілку і члени до рота…

Смотрите легально на MEGOGO

На моменті, коли героїня виманює героя у парк і зумисно кидає самого, зірвавши з його шиї бірку-адресник (бо «так йому, ґвалтівникові, і треба»), а потім, відчувши докори сумління і жалість, повертається…, здається, що надалі розгортатиметься дуже суперечлива лав-сторі про боротьбу між ненавистю пам’яті і любов’ю реальності та про намагання автора виправдати насильника, який через дегенерацію мозку став іншою людиною. Проте, на щастя, Мішель Франко не вдається до радикальних конфліктів і моральних дилем, він просто розповідає про нібито дивне і водночас єдино логічне кохання, яке могло статися лише між саме ним і саме нею, бо ж жінка без її травми навряд чи закохалася би у чоловіка з недоумством, а чоловік без деменції навряд чи пішов би за незнайомою жінкою і загубився би біля її парадного.

До речі, як і в старій романтичній драмедії з молодим Джонні Деппом «Бенні і Джун», де у хворої на шизофренію Джун був турботливий і занепокоєний брат, дуже незадоволений раптовими романтичними стосунками нестабільної сестри, у героя Сарсгаарда теж є брат, котрий вбачає у закоханості соцпрацівниці вкрай нездорову поведінку, ніби доросла жінка розбещує дитину. Але для героїні Честейн «дитячість» героя (яка означає вразливість, беззахисність, неспроможність завдати «чоловічої» шкоди) є тим фактором, який робить її кохання до чоловіка можливим.

Делікатність і ніжність, з якими режисер показує нестандартну «позанормову» любов, підхоплені обома акторами, котрі грають почуття і близькість з тими ж тендітністю, незручністю, ламкістю, ніяковінням, з якими відбувається перший секс між підлітками. При цьому вони не переграють, не перетворюють ані свою зрілість, ані зрілість цього сюжету на «середню школу», не виглядають незграбно, як ті дорослі, що намагаються грати в дитячу гру.

І хоча винесена у назву «пам’ять» так чи інакше стосується майже всіх персонажів (і сестри героїні, котра пам’ятає, як батько зачинявся із Сильвією в кімнаті; і матері, котра навпаки, нічого «такого» не пам’ятає, бо тоді не хотіла помічати, а тепер не хоче пам’ятати), ми її сприймаємо насамперед як пам’ять героя, якої майже зовсім не лишилося (настільки не лишилося, що він більше не може дивитися фільми, бо губить сюжетну нитку і нічого не розуміє, і це звісно що некритично, але невимовно сумно). Та хоча він забуває, що було у попередньому кадрі кіна і в попередній годині його життя, його тіло добре пам’ятає дотики. І Пітер Сарсгаард надзвичайно інтелігентно і мужньо показує стан, коли ще не старий чоловік опиняється на межі: все ще лишається чоловіком і водночас уже стає знову дитиною.

На постер стрічки винесено сцену у ванній. На ній у ванні сидять і ніжно торкаються одне одного він в одязі і вона роздягнена. Але насправді таких сцен, тобто сцен у ванній, тут дві, котрі є одна до одної ніби дзеркальними, бо у попередній ми бачимо навпаки, його повністю голого і її одягнену, але тоді романтичного почуття ще немає (або не видно), тож вона лише допомагає хворому, який розгубився, встати на ноги з мокрої підлоги. У кожному з цих римованих епізодів оголений (і буквально, і фігурально) потребує допомоги, бо є зовсім беззахисним і відкритим (жодної броні, жодних замків на дверях). І тоді тактильна пам’ять нагадує, що дотик лагідної рятівної руки – це дотик дуже особливої і дуже близької людини…

Анастасія Лях