На 16-му Одеському кінофестивалі показали камерну юридично-детективну драму «Пере-Творення» ірландського режисера старої школи Джима Шерідана, котрий колись давно майже в усіх своїх знакових стрічках знімав великого Денієла Дей-Льюїса («Моя ліва нога», «В ім’я батька», «Боксер»). Колись Шерідан, фільмуючи кіно і пишучи сценарії про рідну Ірландію і рідний Дублін, надихався і переосмислював класичні американські сюжети Джона Форда…, а цього разу автор і постановник гостро, атмосферно, цікаво, неординарно, автентично і самобутньо переосмислює «12 розгніваних чоловіків» Сідні Люмета (один із найвеличніших і найважливіших, і найгуманніших фільмів за всю історію кінематографа), що в свою чергу був заснований на п’єсі Реджинальда Роуза (можливо, єдиній п’єсі за всю історію світової драматургії, яка ніколи не втратить своєї актуальності і буде інтерпретуватися і переосмислюватися аж до кінця часів…, якщо часи коли-небудь скінчаться). І звісно, Джим Шерідан не просто розбавляє компанію розгніваних чоловіків тихішими і поміркованішими жінками…, котрі, коли стає надто нервово й токсично, теж уміють гніватися.
Ключова відмінність картини Шерідана від п’єси – у гіперреалізмі і документальному підґрунті. На відміну від «12 розгніваних чоловіків», де розглядалася вигадана справа і де глядач не бачив нікого (ані жертву, ані обвинуваченого, ані свідків, ані прокурора, ані адвоката, ані суддю) і ніщо, крім однієї-єдиної кімнати, в якій засідають присяжні…, «Пере-Творення» розглядає абсолютно реальну справу: жорстоке вбивство французької кінорежисерки Софі Тоскан дю Плантьє (у дівоцтві Софі Буньоль), що сталося 1996 року, коли парижанка повернулася до сільської Ірландії, де мала будинок, і була вдарена великим камінням по голові серед ночі безпосередньо біля свого дому. На підставі свідчень продавчині з місцевої крамниці, котра стверджувала про переслідування француженки підозрілим чоловіком у чорному пальті, був заарештований ірландський журналіст Ієн Бейлі, котрий першим прибув на місце злочину як репортер і пізніше начебто зізнався у скоєному (2021 року Netflix випустив документальний міні-серіал про цю стару заплутану справу, котрий називався «Софі: Вбивство у Західному Корку»).
Визначивши свідчення як ненадійні і спираючись на брак інших доказів, ірландський суд відмовився судити Бейлі. При цьому суд французький за відсутності безпосереднього підозрюваного все рівно визнав Ієна Бейлі винним, на що ірландська влада у відповідь відмовилася екстрадувати журналіста… Зрештою Бейлі помер з клеймом убивці, хоч і не був ув’язнений.
Джим Шерідан, який майже завжди присвячував свої фільми рідній Ірландії або рідним ірландцям за кордоном, і цього разу присвятив картину не лише пам’яті Софі Тоскан дю Плантьє, а і пам’яті Ієна Бейлі, котрого представив крізь призму свого авторського бачення і не винним, і не невинним, а радше таким, що просто заслужив ще одного повернення до свого сумнівного кейсу і справедливого детального перегляду. Власне, так і з’явилася назва Re-Creation, саме із дефісом, що чітко розмежовує побудову кримінальної справи і її перебудову, себто пере-будову; творення і пере-творення, погляд і пере-гляд. Режисер не екранізував судове засідання, бо суду над Бейлі ніколи не було, але уявив, яким би то засідання могло бути, якби ірландський суд над Ієном Бейлі все ж таки відбувся. При цьому сам суд (відповідно до архітектоніки «12 розгніваних чоловіків») Шерідан пропустив і розпочавши історію з фінальних слів заключної промови прокурора (Ейдан Ґіллен), де той закликає присяжних засудити чоловіка на лаві підсудних, який «люто позбавив життя» жінку, «життя сповнену»…, швидко перейшов до кімнати, в якій засідають присяжні.
За жанром Джим Шерідан створив унікальний проєкт: нібито повністю ігровий (хоч і з використанням документальної хроніки) і водночас, можна сказати, повністю документальний… або принаймні повністю реальний, не дивлячись на те що влаштував перед камерою від а до я уявний суд (фантазійний, вигаданий, реконструйований на базі неіснуючого, гіпотетичний), якого в дійсності ніколи не було. Мувімейкер взяв реальні матеріали справи, реальні докази, реальні свідчення, реальну експертизу, реальні відео- та аудіозаписи… і зробив реальний аналіз, провів власне реальне розслідування, альтернативне до того, яке провела колись поліція. А актори хоч і відіграли вигаданих персонажів, промовили прописані сценарієм репліки, виконали штучні мізансцени…, та водночас так або інакше стали частиною цілком реальної дискусії щодо цілком реальної людини і цілком реальних обставин. Власне, актори по-справжньому стали присяжними, хоч і без реального суду. І ми, глядачі, у своїх головах стали присяжними разом із ними.
Люксембурзька акторка Вікі Кріпс зіграла присяжну номер вісім аналогічно присяжному номер вісім у виконанні Генрі Фонди з картини Люмета. Саме присяжний номер вісім пропонує поговорити про можливу невинуватість підсудного тоді, коли всі інші одинадцять присяжних упевнені у вердикті «винен»; саме присяжний номер вісім закликає дослухатися до обґрунтованого сумніву і задуматися над відповідальністю щодо долі людини, котра відправляється на пожиттєвий тюремний строк (у Люмета на смертну кару). «Мій дідусь пережив концтабір. Це, звісно, тут ні до чого, проте мені видається немислимим таке от легке запроторення випадкової людини в несвободу», – починає свій акуратний і трохи невпевнений монолог номер вісім. «То може, ви взагалі проти існування тюрем?!» – цинічно кричить у відповідь присяжний номер три (як і в Сідні Люмета, у Шерідана саме присяжний номер три є тим грубуватим пролетарієм, який до останнього категорично наполягає на засудженні, відкидаючи цивілізований паритет і розумні аргументи, і стоячи на тому, що пора розходитися по домівках). Сам же Джим Шерідан зобразив присяжного номер один, який головує на лаві і в дискусійній кімнаті (у Люмета цього персонажа втілив Мартін Болсам).
Як і в «12 розгніваних чоловіках», обговорення справи поступово занурюється (перезанурюється…, пере-занурюється…) з доволі поверхневого першого погляду в глибину напівприхованих, залишених у темних закутках нюансів. І так само покроково і пофразово, із кожним зміненим, перебудованим (пере-будованим) поглядом розкриваються не лише причинені підоснови й підклади, а і характери і певні ментальні травми самих присяжних, які мислять подекуди упереджено, подекуди крізь цупку тканину власних незагоєних ран чи вразливих місць. Так франкомовна присяжна, ліванська біженка, оцінює ситуацію крізь болісну призму власних стосунків із патріархальним чоловіком і патріархальною батьківщиною; а присяжний номер три, що маніакально вчепився за фантомне чорне пальто, виявився зламаним сином, який не зміг захистити власну матір від домашнього насилля… і який… сам носить чорне пальто…
Факт реальної справи навіть схованого в темному кінозалі глядача примушує відчувати відповідальність за ухвалене (в голові) рішення. І пропускати крізь себе один тихий шок за іншим, викликаний усвідомленням (пере-усвідомленням) і прийняттям (пере-прийняттям) того, що докази, які вважаються доказами, насправді є всього лише інтерпретаціями і модифікаціями, і переповідками, і переінакшуваннями, і словами-перевертнями (пере-вертнями)… Так свідчення «він відбілював (від крові) в тазу своє чорне пальто» виявилися несинонімічним пере-творенням реального показання «в тазу були замочені чиїсь темні речі». А слова Ієна Бейлі «як це вони ще не звинуватили мене у злочині пристрасті?!» пере-творилися на «зізнання у злочині пристрасті»…
Принципово картину Шерідана від картини Люмета відрізняє не тільки реальність скоєного убивства, а і… кульмінація. «Візьміть до кімнати ліхтарики на випадок вимкнення світла», – каже судовий охоронець присяжним. І в пік дискусійної напруги, в пік вірогідного заходження в нездоланний тупик… присяжні самі вимикають світло і розігрують ніч смерті Софі Тоскан дю Плантьє. І та мінімалістська вистава (обмежена всім, чим лише можна обмежити фата-моргану) настільки жива і тривожна, що… сироти біжать вологою шкірою і хапає легкий озноб…, і хочеться чи то загорнутися в чорне пальто, чи навпаки, скинути з себе зловісну примару…
Анастасія Лях
Пере-Творення (Re-Creation)
2025 рік, Ірландія/ Люксембург
Продюсери: Тіна O’Рейлі, Фабріціо Мальтез
Режисери: Джим Шерідан, Девід Мерріман
Сценарій: Джим Шерідан, Девід Мерріман
У ролях: Вікі Кріпс, Джим Шерідан, Ейдан Ґіллен, Колм Міні
Оператор: Карло Тіль
Композитор: Анна Райс
Тривалість: 89 хвилин/ 01:29
