Перехрестя м’ясника (Butcher’s Crossing)

Цей алегоричний (і місцями психоделічний) вестерн за участю Ніколаса Кейджа, можливо, найбільш недооцінений фільм минулого року (його прем’єра відбулася восени 2022 на кінофестивалі в Торонто, але до прокату стрічка добралася аж через рік, восени 2023). І можливо, це найбільш недооцінена робота у фільмографії Кейджа.

Також цей вестерн можна назвати притчею. І так само можна назвати трилером. Заснований на однойменному романі Джона Едварда Вільямса він є майстерною і вражаючою алюзією до таких творів-стовпів американського літературного символізму, як «Мобі Дік» Германа Мелвілла та «Старий і море» Ернеста Гемінгвея. Також його цілком можна назвати камерним, адже в історії діють всього лише чотири герої на хоча й величезній і навіть безкрайній, проте одній локації (і так само, як у класичній камерній драмі німецького арту камершпіле, психологізм тут межує з натуралізмом, а символізм просякнутий безмежним соціально-ментальним песимізмом).

На перший погляд здається, ніби це просто ще один вестерн про божевільну жорстокість Дикого Заходу, зарядженого маніакальною жагою збагачення і винищення. Проте із другого погляду розумієш, що це набагато ширший сюжет, який без жодних прикрас оголює руйнівну жадобу людської сутності, огидну потворність нашого его, одержимого кривавою війною з природою. Ми всі – м’ясники. Продовжуємо дерти шкуру зі світу навіть тоді, коли вже вдосталь нажерлися. Та тріумфу наприкінці цього шляху точно не буде, і точно так само, як той рибалка, що нібито упіймав велетенську рибу своєї мрії, додому повернемося (якщо взагалі повернемося і якщо взагалі лишиться дім) з обгризеним скелетом.

Чотири герої (вірніше чотири персонажі, бо герой тут – стадо бізонів) – це Міллер (Кейдж), Вілл, Чарлі та Фред, котрі пізньої осені вирушають із прикордонного канзаського містечка під назвою Перехрестя м’ясника, знаного торгівлею бізонними шкурами, на рівнини Колорадо, аби вполювати і освіжувати ледь не останнє велике стадо («Там голів десь тисяч десять», – запевняє досвідчений мисливець Міллер). Проте стежка в долину вкрай підступна і небезпечна. І коли у розпал убивств нещасних тварин м’ясників застає зима і накриває снігова буря, вони стають заручниками непогоди і змушені чекати весни, поки з дороги зійдуть снігові кучугури і дозволять їм повернутись в поселення.

Смотрите легально на MEGOGO

Формально можна сказати, що маємо трилер про виживання. Вірніше маємо трилер, розділений на дві половини: перша про нищення, друга про виживання. Але якщо зазвичай в історіях про виживання ми, глядачі, переживаємо за тих, хто намагається вижити, то тут навпаки, хочеться, аби трупи мисливців (вмерлих від холоду, голоду чи від ненависті один до одного) лягли поряд з тисячами обдертих бізонових туш. Бо у першій половині режисер Гейб Польські скрупульозно й натурально демонструє, як четвірка монотонно б’є з рушниць і ріже на шмаття спокійних величних тварин, котрі, на жаль, навіть не намагаються тікати; як відокремлюють шкіру від плоті, як відрізають бізонні яйця та пеніс і вирізають печінку (котрою потім не без допомоги отрути ритуально відлякують голодних вовків); як тижнями, а потім місяцями жеруть бізоняче м’ясо і скаржаться, що вже переїли і вже «від того одноманітного бізонячого м’яса тягне блювати»; як замертво падають ниць тихі монументальні звірі, і як скляними стають їх чорні круглі очі.

Вілл – це наївний студент, син пастора, котрий кидає навчання у Гарварді, кидає виклик релігійним настановам батька і вирушає у найбільш брудне і безбожне місце на землі. Молода повія в салуні (від пестощів котрої зніяковілий юнак відмовляється в останню мить) каже йому: «Тут всі чоловіки жорстокі і старі. А ти такий ніжний і такий молодий». Та Вілл саме жадає загартуватися і подорослішати. І оскільки не вийшло стати чоловіком у ліжку, хлопець, осліплений оманливо романтичним уявленням про брутальний Фронтир, віддає всі свої гроші на авантюру мисливця Міллера, котрий пропонує відправитись у таємничу бізонову долину. І подорож та (сповнена зовсім не пригод, а виключно буквального м’яса) дійсно геть позбавляє його і молодості, і ніжності, майже перетворюючи на жорсткого старого.

Чарлі – сивий бородатий дід, котрий настільки давно засів у Перехресті м’ясника, що зрісся із цим осоружним місцем. Старий фанатично набожний і носить із собою Біблію. Вірить, що і в жінках, і у вовках сидить диявол. Богові молиться не про те, щоб той дав усім щастя та мир, а про те, щоб той послав побільше бізонів, за яких вдасться виручити побільше грошей. Хоча геть неясно, що дідові з тими грошима робити… Фред – звичайний хтивий і меркантильний чолов’яга, раціональний, жадібний і охочий дратувати оточуючих тупими жартами. Загадковий Міллер – алюзія на знаменитого Баффало Біла, котрий убив більше чотирьох тисяч бізонів; одержимий і ненаситний він не хоче і не може зупинитися, бо у протистоянні зі звіром вбачає єдиний сенс свого існування; його спрагу до вбивства неможливо втамувати, скільки б туш не лягло на холодну землю, бо його суть – у постійному і нескінченному руйнуванні.

У кадрі, до речі, немає жодного індіанця. Бо ж бізони, власне, і уособлюють індіанців, адже білі на Дикому Заході паралельно винищували і корінні племена, і корінну дику худобу, допоки індіанці, що вижили, не відселилися у резервації, а з мільйонів бізонів не залишилися сотні (привид умовно останнього американського бізона граційно і сумно мандрує іншою драмою-метафорою про ту саму жахливу масову екстермінацію на північноамериканському континенті – витонченою режисерською роботою Райлі Кіо «Бойовий поні»). Монтаж зумисно такий рваний і подекуди хаотичний, що дійство іноді виглядає не розповіддю, а нарізкою, шматуванням на відтяті скибки. Це додає божевілля в і без того божевільне видовище, де монотонність бізонової різанини перемежовується чи то кошмарами-сновидіннями, чи то викликаними м’ясною інтоксикацією галюцинаціями юного Вілла.

Великий чорний бізон, як і великий білий кит, зрештою має спопелити свого супротивника зсередини. Не обов’язково помститися буквально і фізично. Але внутрішньо спустошити. Власне, маніяка рано чи пізно губить його ж маніакальність. А маленька людина, як би вона не махала рушницею чи гарпуном, все одно є нікчемною крапочкою на тлі величної природи (недарма ж у Фреда ламаються ножі об надто товсту і цупку бізонячу шкіру).

Маніакальний вогонь в очах, як відомо, є візитівкою, фірмовим «баяном» акторства Ніколаса Кейджа. Проте саме тут, у «Перехресті м’ясника», де, здавалося б, могло на повну гучність заграти навіженство Кейджа-лицедія, актор навпаки, продемонстрував неабияку професійну стриманість, спокійно і холодно знову і знову прицілюючись, спокійно і холодно знову і знову шкрябаючи ножем свою наголо бриту голову… І ця стриманість лише додала картині переваги.

Анастасія Лях