Переслідувач (Strange Darling)

Цей бездоганно ефектний інді-трилер із вражаючим та шокуючим (навіть у випадку, якщо ви його передбачили) твістом у жодному разі не можна пропускати, бо наприкінці року він має опинитися у топі найкращих фільмів (до речі, вельми цікавий факт: актор Джованні Рібізі тут дебютував як оператор, причому знімав не на цифру, а на олдскульну 35-міліметрову плівку, причому знімав як бувалий майстер і водночас зухвалий експериментатор). Можливо, за аналогією із «Мерзенною вісімкою» цю стрічку можна було б назвати «Мерзенною двійкою». І можливо, якби Тарантіно раптово захотів зняти без жартів моторошний нервовий трилер, замінивши свою фірмову чорну іронію та арт-бульварний гротеск максимально жорстким сарказмом, а балакучість персонажів – мовчазними перегонами, то він би зняв саме цей трилер.

Стосовно назви. Локалізований «Переслідувач», звісно, не відповідає оригінальній «Strange Darling». Але українські прокатники просто фізично, тобто філологічно не могли перекласти англомовну назву дослівно. Адже в англійській мові прикметники не мають чоловічого та жіночого роду, і відповідно «Strange Darling» – це може бути як «Дивний любий», так і «Дивна люба». А обрати один із двох варіантів означало би і проспойлерити, і помилитися одночасно.

Що треба знати про сюжет глядачеві, котрий ще не дивився «Переслідувача»? Мінімальний мінімум. Достатньо сказати, що на перших кадрах нам показують абсолютно лютого чоловіка з оголеним торсом, що нахилився і злісно тримає на чиїйсь шиї свої кремезні руки та безжально з усієї сили стискає долоні під відповідно жахний майже демонічний музичний супровід (текст передмови попереджає, що сюжет заснований на особі реального серійного маніяка та кількох його останніх злочинах у штаті Ореґон), а також показують білявку із саднами та закривавленим вухом у медичній червоній робі і непідходящих до одягу лакованих червоних мартінсах, яка смертельно налякана і від когось тікає у пересіченій сільській місцевості.

Це є трилер у шести главах, нелінійно перемішаних між собою надзвичайно продуманим, практично віртуозним чином, так, аби ледь не кожна деталь ховала тієї чи іншої різкості поворот, тобто була насправді не тим, чим здавалася спершу. Починається оповідь з третьої глави, що називається «Can You Help Me? Please?». В українському перекладі частина називається «Допоможіть мені? Будь ласка?». Не можна не помітити, що знаки запитання стоять ніби недоречно замість потрібних знаків оклику. Та це не стільки синтаксична помилка, скільки обмовка за Фрейдом. «Допомога потрібна? Кому? Мені? Ха!».

Смотрите легально на MEGOGO

Актори Вілла Фіцджеральд (серіали «Падіння дому Ашерів», «Річер») і Кайл Галлнер (недооцінений детективний серіал «Допит»), граючи Її та Його, відповідно насичують задані образи тими ж самими обмовками (щирими чи брехливими) і, володіючи артистизмом як умінням ходити та дихати, створюють калейдоскоп і банальних, і водночас розумних кліше, кожного разу порівняно із глядачем, який напружено будує здогадки, перебуваючи на крок попереду. Бо ж для них ця історія вже скінчилася, і вони, будучи поза часом її нелінійного простору, грають усі її варіанти з переконливою довірою до кожного з них.

Червоний колір – це любов чи кров? Котра із цих двох тривіальностей вам більше до вподоби? А чорний – колір зла?.. У перегонах участь беруть вінтажний червоний спорткар і чорний агресивний пікап (поєднання двох кольорів повторюється і в інших сценах, зокрема в інтимній у мотельному номері, де героїня вдягнена у різнопарну нижню білизну: червоні трикотажні труси і чорний мереживний ліфчик). І аби глядач повірив (а це певною мірою дійсно так), що перед ним страшна і разом із тим романтична історія, в котрій у якийсь невідомий момент щось пішло сильно не за планом (не за її чи не за його планом?..), на панелі спорткара, котрим керує дівчина, лежить букет червоних квітів, очевидно подарованих. А маніакальний чорний пікап женеться щодуху за втікачкою з ідеального побачення.

Жінка, що біжить, і чоловік, що її переслідує з рушницею напереваги, – абсолютний кінематографічний трюїзм. Так само очевидно звучать умовні імена персонажів: Леді та Демон (Вона та Він, Жінка та Чоловік, Жертва й Агресор, Здобич і Мисливець, Червоний Капелюшок і Сірий Вовк…). На його вовчому обличчі не рухаються маніакальні вуса, доповнені маніакальними жовтими окулярами та маніакальною червоною байковою сорочкою у клітинку (такі мають носити різники у Техасі чи в австралійській глушині).

Токсична лав-сторі й електрична погоня, і детектив на стероїдах гарцюють в одному карколомному саспенсі, що саркастично докоряє глядачеві в стереотипності його глядацьких очікувань, а суспільству – у стереотипності соціальних норм і моделей загалом, причому геть неважливо, патріархальним є соціум чи профеміністським, консервативним чи ліберальним, гуманістичним чи схоластичним…, він все одно перебуває у пастці заздалегідь запрограмованих установок і хибних припущень.

Але… все, геть усе кіно про любов. Геть усе кіно всього світу і всіх часів про любов (інколи про любов із префіксом не-, інколи про любов до себе, інколи про любов із префіксом не- до себе). Тож паралельно у римі до «мерзенної двійки» маємо пару старих хіпі, гастрономічних збоченців, що роблять собі особливий недільний сніданок, поєднуючи в одній мерзенній для стороннього їдака страві тости з яєчнею та млинці із джемом. Та оскільки те збочення цілковито взаємне, за взаємною згодою (і ніхто не годує іншого силою, особливо після стоп-слова) – то точно є справжнє ідилічне кохання.

Анастасія Лях