Перший Омен (The First Omen)

У той час як сиквел легендарного «Екзорциста» («Екзорцист: Вірянин») виявився здебільшого розчаруванням, нездатним цікаво перезапустити і продовжити культову франшизу про одержимість (хоча тепер за справу має взятися автор найдраматичніших горор-серіалів Майк Фленеган, і у його руках «Екзорцист» має шанс знову стати великим), приквел не менш легендарного «Омена» («Перший Омен») навпаки, розповів самобутню, оригінальну, захопливу, моторошну передісторію становлення Антихриста і став надзвичайно вдалим стартом для подальших нових «Оменів», якщо такі будуть.

«Екзорцист» Вільяма Фрідкіна (1973) з Еллен Берстін і Максом фон Сюдовим і «Омен» Річарда Доннера (1976) з Грегорі Пеком стали не просто горор-класикою. Вони надали низькому жанру жахіття оскарівського рівня і стали золотим фондом голлівудського і світового жаху. З ними в одному ряду знаходиться, звісно ж, і «Дитина Розмарі» Романа Поланського (1968) про сатаністську секту у сусідній квартирі і насильницьке запліднення молодої жінки сім’ям диявола. Ці картини не мали за самоціль викликати в глядача короткочасний переляк раз, два, три чи десять разів. Вони глибоко поринали в людські історії, суперечливі характери й одвічно складні взаємовідносини світського боку життя та церкви і на тлі тих історій про родини, батьківство, шлюб… створювали страшно реалістичну і реалістично страшну атмосферу справжності чи навіть вірогідності існування інфернального зла.

«Першого Омена», який став прямим приквелом стрічки з Грегорі Пеком і розкрив таємницю народження хлопчика Демієна (Антихриста), який зрештою потрапив до елітної дипломатської родини прийомних батьків і завдяки статусу отримав потрібні соціальні можливості і політичну владу, зняла режисерка-дебютантка Аркаша Стівенсон, яка до того працювала на телебаченні, зокрема над серіалом «Легіон». Так, Аркаша – не чоловік Аркадій, а жінка, причому доволі тендітна і симпатична білявка, котра не лише вперше пропустила елітарний величний горор крізь потужний жіночий погляд (до неї, здається, всі найбільш знакові, найбільш видатні фільми жахів зняли виключно чоловіки), не лише аргументовано дискредитувала католицьку церкву (хоча та впродовж століть сама відмінно справлялася з дискредитацією свого інституту), а й дійсно повернула містичний жанр у золоті часи «Омена», «Екзорциста» і «Дитини Розмарі».

Головну роль у «Першому Омені» виконала англійська акторка Нелл Тайґер Фрі, відома за роллю Мірселли Баратеон у «Грі престолів», яка до «Омена» вже мала справу з темними потойбічними силами у серіалі М. Найта Ш’ямалана «Дім з прислугою». До речі, камео у пролозі (священика, який приходить на сповідь спокутати гріх і котрого буквально пронизує палиця божої кари, коли казково красиво у слоу мо над каплицею, де згори щось ремонтують чи реставрують, розбивається на друзки вітраж із зображенням Божого сина (Христа, антипода Антихриста) зобразив колега актриси по «Грі престолів» і зокрема колега-«родич» по токсичному екранному сімейству Чарльз Денс (Тайвін Ланністер). Іншу невелику зіркову партію (ватиканського кардинала) зіграв Білл Наї.

Смотрите легально на MEGOGO

Перш за все Аркаша Стівенсон створила густу і цупку автентичну атмосферу. Перенесла події до Риму, до безпосереднього серця католицької влади (скажімо так: Рим – серце, а Ватикан – праве передсердя). Сюди приїжджає бездоганно скромна й аскетична молода американська послушниця Маргарет, учениця і протеже кардинала, аби саме у «серці» прийняти постриг і стати монахинею (і тут одразу відчувається сюжетна паралель з іншою так само культовою горор-класикою 70-х – відьомським джалло Даріо Ардженто «Суспірія», де йшлося про юну американську танцівницю, котра приїжджала до Німеччини в балетну школу й опинялася в епіцентрі демонічних подій). На дворі 1971 рік. Рим і його стародавня вкрита благородними тріщинами культура тріскаються від пролетарських страйків і молодіжних демонстрацій. Робітники вимагають зарплатню, а студенти бунтують проти влади, зокрема церковної влади.

Зовнішній реалістичний соціальний вир, який атакує бідолашну тихоню Маргарет дзвінкими голосами бурної молоді, яскраво контрастує з містичною релігійною капсулою всередині монастиря, де зранку до вечора звучить низьким могильним голосом мертва латина. І тут історія героїні ніби розгалужується на дві лінії. З одного боку, вона є персонажкою особистісної драми про спробу вперше і востаннє відчути смак світського життя (танців, алкоголю, відвертих суконь, помади і поцілунку симпатичного хлопця на губах…) перед тим, як стати довічною нареченою Христа (і тут «Перший Омен» римується не з жахіттями, а з чорно-білою польською драмою «Іда» Павла Павліковського).

З іншого боку, Маргарет стає кимось на кшталт приватного детектива і розслідує сатанинську змову у стінах явно недоброго монастиря, де, здається, відбувається садистське насилля над зацькованою дівчинкою-підлітком (власне, «Перший Омен» справді є повноцінним горор-детективом, адже недарма у пролозі, де разом з отцем-спокутником нам показують фрагменти насильницького ритуалу над якоюсь дівчиною, обличчя жертви цих кричущих тортур закрито затиснутою в зашморг чорною хустиною, а нижче над оголеним тілом в кайданках пихкає, сопить і хрипить монстр… такий собі хентай-БДСМ). Хоча насправді культ під крилом Ватикану є набагато зловіснішим, ніж просто садистський кружок, і десь тут дозріває зґвалтована Шакалом матір майбутнього Демієна.

Розповідаючи в контексті «Омена» історію дівчини (і загалом дівчат та жінок), режисерка викриває патріархальність з доволі нетривіального ракурсу (приміром, з точки зору того, що Антихристом мав народитися виключно хлопчик, тож новонароджені дівчата вважалися бракованим сміттям). Разом із тим авторка дає «Омену» логічне правдоподібне соціально-історичне підґрунтя: процес секуляризації і смертельний острах церкви перед такими суспільними змінами (створити чудовисько, аби не втратити владу, – головний принцип будь-якої диктатури). І водночас Аркаша Стівенсон зробила «Омена» нарочито сучасним, адже через демонічну метафору проговорила у вкрай виразній жорсткій формі проблему узаконеного системою фізичного, зокрема сексуального насилля над жінкою і насильницького нав’язування ролі матері.

Анастасія Лях