Полум’яне небо (Afire, Roter Himmel)

Нова драма від майстра берлінської кіношколи Крістіана Петцольда («Барбара», «Фенікс», «Транзит», «Ундіна»), котра отримала Гран-прі на Берлінале 2023, лише здається романтичною. Насправді вона більше екзистенційна і не стільки про кохання, скільки про творчість і сенс творчості. Хоча можливо, творчість це і є кохання, а кохання це є творчість… Втретє головну жіночу роль у роботах Петцольда виконала Паула Бір, котра стала наступною музою німецького режисера після Ніни Госс.

У літній будиночок на узбережжі Балтійського моря посеред спекотного червня приїздять двоє друзів: молодий письменник-початківець і так само молодий фотограф. Вони мають намір не відпочивати, а працювати: Леону треба завершити рукопис, аби показати редакторові, а Феліксу зробити портфоліо. У тому самому будиночку зупиняється загадкова дівчина на ім’я Надя, котра щоночі пристрасно і гучно займається сексом, і це страшно дратує Леона, котрий вночі через стогін невгамовної сусідки не може спати, а вдень, через те що не виспався, не може працювати. Поки Фелікс, продавчиня морозива Надя і симпатичний пляжний рятівник Девід легковажно насолоджуються морем, їжею, бадмінтоном, сексом…, серйозний і завжди насуплений Леон намагається закінчити роман. Та писанина його геть не клеїться, тоді як у Фелікса навпаки, не дивлячись на незосередженість і незацикленість на роботі, з’являється чудова ідея для фотоальбому.

Перипетії всередині заплутаних стосунків між чотирма персонажами розгортаються на тлі масштабних лісових пожеж, викликаних посушливістю і сильним вітром. Ліси горять за кілька десятків кілометрів від місця, де перебувають герої. І над їхніми любовними і творчими пошуками, над їхніми радістю і люттю, розмовами і мовчанням, відвертістю і скритністю весь час висить загроза стрімкого наближення убивчого вогню…

Спершу здається, ніби буквальний і водночас символічний вогонь, що поступово оточує і підступає до головних героїв, уособлює пристрасть, яскравість і палання почуттів та життя загалом. Петцольд майже не показує безпосередню пожежу, лише змушує відчувати її незриму присутність у повітрі, за стінами й за спинами. І змушує свого альтер его Леона, письменницьке слово котрого позбавлене будь-яких чуттів, взагалі що-небудь просто відчувати: мучитися почуттями страху й невпевненості, бажання і самозневаги під полум’яними, червоними небесами, котрі знаменують не стільки біду, скільки зіткнення з реальністю. Спершу здається, ніби червоне небо – це про любов, котру в собі гасить скутий, замкнений у власному футлярі, у власній мушлі Леон. Він не купається в морі, не посміхається людям, на пляжі сидить у закритому чорному одязі. Ніби не живе, а перечікує «огидне» життя. І його роман є геть неживим так само: зціпленим, нарцисичним, позбавленим краси, щирості і дихання… і навіть дійсно ледь не у кожному рядку гидким.

Смотрите легально на MEGOGO

Та ближче до фіналу, коли вогонь вже підступає впритул і коли Петцольд разом зі страшним і нещадним курищем вивалює на глядачів цілу низку малих і великих трагедій, стає зрозуміло, що пожежа – це не просто пристрасть і горіння справжніх почуттів, котрі одночасно і живлять життя, і спопеляють; і наснажують, і знищують вщент так, що навіть голого гілля не лишається. Пожежа навколо героїв і зокрема навколо Леона – це істинний світ, від якого письменник зачинився у своєму акваріумі, у своєму вакуумі і у своєму надутому его. Адже у вакуумі немає кисню і відповідно немає ані пожеж, ані самого життя. І світ, на думку Петцольда, сьогодні тотально, повсюдно палає (з чим не погодитись неможливо).

Тож романтична історія вже під саму завісу перетворюється на набагато більше і значуще висловлювання. І висловлювання на адресу сучасних митців у тому числі. І цілком можливо, на висловлювання у контексті війни в Україні, адже червоне небо, яке палає від лісових пожеж, – це те саме червоне небо, яке палає від ракетних вибухів… Продавчиня морозива Надя, котру зарозумілий і геть відірваний від реалій Леон вважає негідною дурепою, недарма виявляється витонченою літературознавчинею, котрій довелося відкласти ніжну поезію в сторону, бо накрила жорстка проза життя. Ймовірно, берлінський постановник вважає, що час, коли палає весь світ, – це час, коли всі мають відкласти поезію в сторону. Ймовірно, Петцольд і себе вважає замкненим у мушлі. І можливо, він почувається дещо розгубленим і загубленим, бо не знає, яке саме кіно варто робити сьогодні, сидячи в акваріумі, за стінами котрого все-все горить… І чи варто робити кіно взагалі…

Анастасія Лях