Повстання Штатів (Громадянська війна, Civil War)

Цього разу британський режисер-сценарист Алекс Ґарленд («Ex Machina», «Анігіляція», «Чоловічий рід», серіал «Розроби») не просто зняв іще один вражаючий екзистенційний жах (де джерелом жаху почергово були штучний інтелект, антиматерія, чоловіки, суперкомп’ютер…), а створив велику, дуже велику подію. Настільки велику, що потім, через роки і десятиліття, наступні покоління казатимуть: «У 20-х роках ХХІ століття відбулися війна в Україні, війна в Ізраїлі, вийшов фільм «Повстання Штатів».

Стрічка за оригінальним сценарієм Ґарленда (нагадаю, що мувімейкер починав кар’єру саме як сценарист, а також як романіст, і от тепер, коли став режисером і випустив фільм десятиліття, то несподівано заявив, що кидає режисуру і повертається до письменництва, бо вмовляти студії, переконувати босів, просувати свої ідеї продюсерам, шукати фінансування дуже важко і набридло) – це воєнно-політичний бойовик у поєднанні з роуд-муві і специфічним жанром альтернативної історії. Але альтернативної історії не про минуле, як, приміром, роман Філіпа Діка «Людина у високому замку» (де у Другій світовій начебто перемогли Гітлер і Японія, а переможені й окуповані США розпалися на три частини), а про найближче майбутнє. І це майбутнє, допоки воно не сталося, перебуває у квантовій суперпозиції, як загальновідомий бідолашний живий і мертвий одночасно кіт Шредінгера. Тобто допоки майбутнє не відбулося, воно не є альтернативою існуючому, воно саме існує.

Тож так, згідно із засадами квантової фізики те, що здається у цій картині фантастикою й антиутопією, насправді є реальністю, цілком реальною аж до тієї миті, коли події розгорнуться інакшим чином (якщо, звісно, події розгорнуться інакшим чином). І вийшло «Повстання Штатів» невипадково у рік чергових президентських виборів у США, котрі з дуже високою ймовірністю можуть скінчитися поверненням у Білий дім Дональда Трампа, і це друге пришестя Трампа, як стверджують політологи й аналітики, обернеться великою катастрофою не лише для Америки і навіть не тільки для України, а для всього демократичного світу.

Ґарленд же застережливо пропонує подивитися на Америку другого президентства Трампа вже сьогодні (вже сьогодні американці-антитрампісти називають таку майже вірогідну країну Трамплендом і планують свою скору еміграцію). На його думку, якщо до влади дорветься цей друг путіна, расист і сексист, якщо Штати таки вийдуть з НАТО, якщо розпочнеться політика націоналізму з гаслами «Америка понад усе» й «Америка для американців» і політика невтручання, якщо укоріниться трампівська диктатура…, то розпочнеться друга американська громадянська війна, причому у певному сенсі так само за рабство чи проти нього. Кривава апокаліптична громадянська війна між президентом, президентською армією, президентським електоратом і тими штатами (у фільмі це об’єднані сили Каліфорнії і Техасу), які підуть зі зброєю на Вашингтон, аби вчинити держпереворот і скинути (прикінчити) можновладця. І буде чимало штатів у сірій зоні, які робитимуть вигляд, ніби нічого не відбувається.

Смотрите легально на MEGOGO

За сюжетом четверо журналістів (досвідчена і відома військова фотокореспондентка Лі у виконанні Кірстен Данст, її близький друг і колега репортер Джоел у виконанні Вагнера Моури, їхній старий наставник Семмі у виконанні Стівена Гендерсона і випадкова зовсім юна фотографиня-початківець Джессі в обличчі Кейлі Спені, котра мріє стати такою ж крутою, як Лі) вирушають з Нью-Йорка до Вашингтону (в об’їзд через Пенсільванію і Західну Вірджинію, бо прямим шляхом не дістатися, дороги перекриті, а на під’їзді до президентського штату всіх журналістів як автоматичних прихильників опору розстрілюють), щоби встигнути перед штурмом Білого дому взяти останнє інтерв’ю в очільника перед падінням і зафіксувати на фотокамеру його фотогенічний кінець.

Насправді це вкрай цікаво, що Ґарленд показує потенційно сучасну і потенційно актуальну внутрішньоамериканську війну «очима» фотоапарату. Бо ж робить він це зовсім не для того, аби проспівати оду професії військового кореспондента і взагалі не для розповіді про військових кореспондентів (хоча Лі від Кірстен Данст, не будучи біографічним портретом Лі Міллер в іншому часі та на іншій війні, є набагато цікавішою «Лі Міллер», ніж реальна Лі Міллер у виконанні Кейт Вінслет у байопіку «Лі»). Звісно, британець не міг показати нинішній внутрішньоамериканський політичний розкол відірвано від України і української війни, бо наразі все це частини єдиного цілого, як і все, що відбувається сьогодні на геополітичній карті світу. Тобто буквально в кадрі лише вигадана (чи прогнозована) версія США, проте весь відеоряд воєнної хроніки, виконаний у реалістичній безцензурній псевдодокументальній манері, від вибухів посеред мирних міських багатоповерхівок і зникнення електропостачання до братських могил з розстріляними цивільними і лінчування… виглядає українськими реаліями.

Здається, саме наші фотографії, себто світлини розбомбленої і покатованої росіянами України від зруйнованого Маріуполя до звірств у Бучі надихали режисера і стали прототипом апокаліптичного сетинга. І здається, невипадково епізодичну роль протрампівського солдата в карикатурних і водночас моторошних червоних окулярах (в яких типу не видно кров, бо все зображення червоне, а коли не видно, значить все чудово), садиста-нациста, що ділить американців на правильних і неправильних, зобразив Джессі Племонс, який має зовнішність, доволі схожу на русько-слов’янський тип, і в камуфляжі з автоматом і фашистською риторикою страшенно співзвучний із будь-яким озброєним рашистом.

У найпершій сцені президент записує очевидно фальшиве бравурне повідомлення для телеетеру про «велику перемогу» і готовність прийняти блудні штати «назад в родную гавань». Цей запис по телевізору в готельному номері дивиться апатичним і водночас ледь помітно гидливим поглядом героїня Данст. Вона наводить фотооб’єктив на монітор і фотографує неживе пласке зображення, аби отримати… зображення зображення. Фіксує мить (можливо, найвиразнішу, якщо знімок буде вдалим) маленького ницого історичного лицемірства, символічно підкресленого подвійним фільтром телебачення і фотоапарата. А позаду у цю саму мить, але живу і справжню, за вікном вибухає будівля сусіднього кварталу, і від вибухової хвилі здригається телевізор, пускаючи по зображенню знову ж таки символічні мигтіння, білий шум з Білого дому.

Роуд-муві передбачає дорожні пригоди. І пригоди справді трапляються з героями. Різні. Від зіткнення з повішеними до майже «романтичної» ночі під відкритим небом з бухлом, пігулками і загравою артилерійського вогню на зоряному небі; від короткого гостювання в «ідилічному» містечку з крамницями і кав’ярнями, яке живе «поза політикою» у вчорашньому дні, до істерики і тремору після розстрілу впритул… Здавалося б, цілком зрозуміло, з якого боку «хороші», з якого – «погані». Та Ґарленд ніколи не знімає кіно про героїв і лиходіїв (і навряд чи варто сприймати «Повстання Штатів» лише буквально як історію про повстання штатів, про політику загалом чи про журналістів-фотографів-стрінгерів). Він завжди знімає кіно про екзистенцію, яка набуває різноманітних проявів і форм. І цього разу його екзистенція – це фотографія історії, момент (приємний, радісний, огидний чи страшний, сумний або нестерпний), який залишиться у часі. Нічого до, нічого після. Лише один момент. Як всім відоме бучанське фото жінки… мертвої жіночої руки з червоним манікюром.

Анастасія Лях