Практична магія 2 (Practical Magic 2)

У сиквелі аж ніяк не найпопулярнішого ромкому 90-х, де найбільшими достоїнством і перевагою (і власне магією) були молодість і краса Сандри Буллок та Ніколь Кідман (які були настільки ж казково-контрастними екранними сестрами, як літературні Розочка і Біляночка), 60-річні (плюс-мінус) оскароносні актриси повернулися до того самого дурненького, необтяжливого, телевізійно-цукеркового формату (що поєднує мильну мелодраму, примітивне фентезі і диванно-велюровий гумор), котрий можна назвати повнометражною версією серіалу дитинства міленіалів «Усі жінки – відьми» (вони ж «Зачаровані» в оригіналі, випущені, до речі, того ж 1998-го). І нібито у тій старій як світ і фольклор концепції милого міцного сестринства, що, тримаючись за руки, протистоїть темним силам, родинним прокляттям і поганим чоловікам, є щось безвідносно чарівне і відварно-заспокійливе (наче крапелька валеріани чи беладони у чай) для роду жіночого…, проте… благуватість і недолугість, які завжди прощаються молодості (і навіть часто слугують її прикрасою, її тонкою бісерною фенічкою), навряд чи прощаються (і точно не прикрашають) зрілості-старості.

У фільмі 1998 року (екранізації однойменного роману американської письменниці Еліс Гофман, яка, власне, написала і основу для сиквела – книгу-продовження під назвою «Книга магії», опубліковану у 2021-му) звучала фраза, котра (за умови бажання, натхнення і віри у доречність пенсійного романтичного чи просто сестринського лайт-сімпл-стронґвумен-сінґлвумен-ноуейдж-фентезі) буцімто прокладала місток чи принаймні гіпотетичну можливість до ще однієї «Практичної магії» через багато років, коли Буллок і Кідман неминуче втратять рум’янець і легкість (і беззаперечну красу поєднання вузьких джинсів із білизняною майкою) тридцятирічних, але збережуть бадді-фемін-хімію. Ту репліку вимовила Джилліан Оуенс (героїня Кідман) у бік сестри Саллі Оуенс (героїні Буллок): «Ми з тобою неодмінно зістаримось разом, будемо двома старушенціями з купою кішок». І режисерка Сюзанна Бір могла би не ігнорувати таку вже готову для використання милість і у пролозі намалювати описану юною Джилліан картину (котра могла би виявитись, приміром, сном Саллі), проте чомусь проігнорувала.

Нагадаю, що оригінал, де через фамільне прокляття («всі чоловіки, в яких закохуватимуться жінки роду Оуенс, передчасно вмиратимуть») Саллі втратила коханого мужа і всю тривалість стрічки, в ході котрої допомагала блудливій і водночас щенячого типу сестрі позбутися аб’юзивних стосунків із маніяком-алкоголіком-привидом, провешталася горюючою й одночасно сильно нервозною вдовою, завершувався новою любов’ю (і типу подальшим сімейним спокоєм) із поліцейським (Ейдан Квінн з «Легенд осені»), котрий виявився «вигаданим, неіснуючим чоловіком, в якого одне око блакитне, а друге зелене» з її дитячого листа-оберегу (прокляття не було знято, проте нібито мало втратити силу через те, що щасливі герої перестали у нього вірити)… А на початку сиквела ми дізнаємося, що поліцейський, як і колись перший чоловік Саллі, таки теж передчасно помер… Тож увесь сюжет продовження зосереджений на тепер уже точному знятті прокляття, котре поширилось і на доньок нещасної двічі вдови (племінниць усе ще так само блудливої рудоволосої Джилліан, і та співвідносність прикметників злегка – або ж добряче – пахне сексистською стереотипізацією жінок за кольором волосся)…

Ромком ромкомом, а драма Саллі Оуенс збіглася з реальною драмою Сандри Буллок, яка кілька років тому втратила свого багаторічного партнера Браяна Рендалла, котрого так само передчасно забрала проклята хвороба – рідкісний бічний аміотрофічний склероз (тож як сказав у бік Саллі персонаж красеня Лі Пейса з другого фільму, її наступний потенційний любовний інтерес із загрозою смерті від прокляття: «Без магії» не дорівнює «без болю», і то єдиний беззаперечний факт на сторінках і кадрах цієї тепер уже типу франшизи, котра, повторюся, обрала шлях «Зачарованих», хоча могла би обрати референсом «Іствікських відьом»…; бо геть усі ми живемо свої життя без магії і з купою-купою-купою болю, котрий злегка скрашує… купа котів).

Вік нібито робить людину розумнішою чи принаймні мудрішою, і тому особливо прикро, що сиквел навіть не спробував виглядати розумніше на тлі першої стрічки (весь гумор тут рівня «пташиний харасмент»: цей жарт вимовляє Саллі, відмахуючись від ворона, котрий її сіпає – на її погляд переслідує і тероризує – на знак появи так званої Книги Ворона, в котрій закодований спосіб зняти прокляття…; тож дивно, чому переслідування жука-точильника, котрий знову і знову попереджає про скору смерть в оточенні Оуенсів, вона не називає «харасментом комашиним»). Зате сиквел зі стовідсотковою результативністю спробував виглядати на тлі першої стрічки… сумнішим…, бо саме сум гризе і відчуття вселенської несправедливості при спогляданні… занадто вродливої зрілості (котра навряд чи втратить свій шарм за років десять чи навіть двадцять, лише більше імпозантної сивини додасть скульптурній фактурі обличчя) Лі Пейса на фоні підступної старості Кідман і Буллок, які, певна річ, добре тримаються (а деякі ділянки тіла тримає ботокс), але «дівчаче кіно» вже на собі не утримують, і воно поступово та неуклінно (ще і впродовж невиправдано довгих ста тридцяти – словами, а не цифрами, щоби ви відчули затяжність – хвилин) сповзає униз…, наче лице, з якого витекли філери.

Анастасія Лях