Пробивний чувак (Boy Kills World)

Цей схожий на відеогру антиутопічний саркастичний вендета-бойовик, в якому «Голодні ігри» (або радше «Людина, що біжить», що була значно раніше) зустріли кривавий психоделічний треш, чорніше чорного дикий цинічний гумор, геть спотворену ботоксом Фамке Янссен, котру давно вже кличуть або в погане кіно, або в пародійне, і властивий нуарам закадровий внутрішній голос психологічно травмованого глухонімого протагоніста у чарівному виконанні Білла Скашґорда (котрий нарешті вперше виконав головну роль, і цього року таких головних ролей буде аж три: після «Пробивного чувака» чекаємо ремейки «Ворона» і «Носферату»), виглядає абсолютною скаженою бреднею і водночас смачною екстраординарною ексцентрикою з твістами й обеззброюючим шизофренічним флером.

Наче Джон Вік покурив травичку «ананасовий експрес».

До речі, про «Джона Віка». У четвертій (останній на сьогодні) главі саме Білл Скашґорд зіграв антагоніста Маркіза, котрому протистояв головний герой, а тут сам став месником-одинаком на кшталт Віка, тільки ясно що менш елегантним і в контексті дотримання кодексів, і в контексті мови й манер, і в контексті зовнішнього вигляду (дутий спортивний червоний жилет замість ексклюзивних дизайнерських костюмів), і в контексті підручних засобів замість зброї: якщо Джон Вік мочив олівцями та книгами, то безіменний Хлопець (власне, в оригіналі стрічка так і називається: «Хлопець мочить світ» у сенсі світ як сетинг конкретної гри) пускає поганців на фарш за допомогою… моркви і тертки для овочів.

І до речі, про травичку «ананасовий експрес» з однойменної комедії: тут замість переслідувачів-сталкерів-«мисливців» з культової картини 1987 року (де проти Арнольда Шварценеггера виступали навіжені гладіатори Кріо, Бензопила, Динамо, Кульова блискавка) гравців убивають «аніматори» в плюшевих та картонних костюмах кролика, козлика, ананаса… А спонсором трансляції кровожерливого реаліті-шоу, що передражнює жанр дитячого новорічного мюзиклу, виступає виробник кукурудзяних пластівців, які діточки так полюбляють жерти на сніданок.

Смотрите легально на MEGOGO

Іноді здається, що за бажанням увесь загалом кінематограф можна так чи інакше уявити клубком переплетених більш очевидних чи менш очевидних алюзій. Ну, приміром, у контексті глухонімого протагоніста Білла Скашґорда неможливо не згадати, що його рідний брат Александр Скашґорд колись зобразив німого протагоніста в антиутопічному неонуарному кіберпанк-детективі «Німий» режисера Дункана Джонса, де шукав не помсти за вбиту сестру, а зниклу кохану дівчину, але робив це на відміну від «Пробивного чувака», котрий буквально пробиває свій шлях кулаками і будь-якими предметами, що потраплять до рук, з абсолютно відсутньою динамікою в лаунж-режимі.

І так само увесь загалом кінематограф так чи інакше простягається своїм корінням у найстаріші казки, усні народні та записані-переписані фольклористами-казкарями, що, ясна справа, набагато-набагато старіші і за кіно, і тим паче за гральні автомати (світ Boy Kills World – це ретрофутуристичний світ, який пародіює тоталітарний західний колоніалізм в азійських джунглях, бойовики 1980-х про бойові мистецтва на кшталт «Кривавого спорту» та аркадні відеоігри, при цьому фільм, що не має в своїй основі жодної реальної гри, сам став джерелом натхнення для створення мобільного файтингу «Super Dragon Punch Force 3», в який грає за сюжетом головний персонаж і мають змогу пограти і глядачі-геймери). Тож якщо говорити про казки (котрі після народу і фольклористів зрештою опинилися в розпорядженні студії Disney), можна помітити, що безіменний хлопець паркуром, босяцтвом і жилетом уподібнюється діснеївському Аладдінові, а загалом історія брата та сестри, що протистоять жорстокій автократці, – це Кай і Герда проти Снігової королеви.

Можливо, найбільша особливість цієї епатажної стрічки (попри очевидні химери, розчавлену голову Шарлто Коплі і люте декольте Мішель Докері) – той факт, що Білл Скашґорд худорлявий і дуже високий (метр дев’яносто два сантиметри зросту), що є вкрай нетиповим для бойових екшнів (і навіть видно, як він, б’ючись, нахиляється і присідає). Але акторові вдалося не виглядати незграбною дилдою, і всі його рухи (не кажучи вже про дуже добре підготовлене тіло) вправні й пластичні (крім, звісно, тих, які неоковирні навмисно як, приміром, у сцені закидання до рота по ходу вендети різнокольорових тістечок-макаронів).

Ну а найбільша сміховина – труднощі перекладу-читання по губах і візуалізація уявлення про звуки, які глухонімий месник ніколи в житті не чув. Тож оскільки глядач чує з екрану буцімто через призму розпізнавання героєм артикуляції його співрозмовників, і це розпізнавання (чи та артикуляція) інколи добряче кульгають, видаючи абракадабру, то останніми передсмертними словами загиблого в бою однодумця цього маленького протитиранічного бунту стають… «золотий пальцеджем» (хоча з огляду на обставини і вираз обличчя мало бути щось вельми драматичне і пафосне).

Анастасія Лях