Проєкт «Аве Марія» (Project Hail Mary)

Ця науково-фантастична драмедія (де комедії точно більше, ніж драми попри навислу над усім людством смертельну загрозу і скорий майже неминучий глобальний кінець) від письменника Енді Вейра («Марсіянин»), сценариста Дрю Ґоддарда («Хижа у лісі», але над «Марсіянином» він теж працював і навіть був номінований на «Оскар» за найкращу адаптацію), режисерського тандему Філа Лорда і Крістофера Міллера («Мачо і ботан») і виконавця головної ролі Раяна Ґослінґа (котрому, безумовно, вдалося вельми чарівно передати відчуження і самотність невдахи, незграбність інфанта, кмітливість невизнаного генія, цілком зрозуміле боягузтво звичайного чесного негероя і ментальну еволюцію людини, якій нарешті вдалося віднайти у буквально і фігурально безмежному космосі споріднену душу) має забагато алюзій до ранніх сай-фаїв на задану тему (до «Пекла» Денні Бойла, де так само згасало Сонце і група саможертовних фізиків, біологів, астронавтів вирушала в один дуже спекотний кінець повертати зірці енергію; до «Кисню» Александра Ажа, де головна й єдина героїня просиналася у кріокапсулі з повною амнезією щодо того, хто вона і як тут опинилася; до «Інтерстеллара», де Земля так само голодувала і поступово гинула, а добровольці летіли шукати спасіння на інших далеких планетах і де кінематограф уперше наочно візуалізував теорію про більше ніж три виміри простору; до «Астронавта» з Адамом Сендлером, де одинокий протагоніст увесь час спілкувався з павукоподібним прибульцем на борту свого корабля; до минулорічної української сай-фай трагікомедії «Ти – космос», де гумор і любов були панацеєю від депресивного усвідомлення і прийняття армагеддону; до нарешті того ж «Марсіянина», де персонаж Метта Деймона так само самотужки вирішував проблеми космічного масштабу і космічної метикуватості і рятувався від відчаю здорово цинічною самоіронією), проте від усіх референсів начебто (начебто!) бере найліпше. Водночас треба сказати, що притому що стрічці абсолютно не бракує душевності, розумних і обґрунтованих умовиводів і схожого на реальну науку фундаменту, їй точно бракує приземленої реалістичності і тверезої дорослості.

Утім, можливо, її ключовий шарм якраз і полягає у відірваності від Землі і землі. Зрештою, на Землі наразі надто багато поганого і реально апокаліптичного, щоби тягти насущне земне до космосу. Принаймні екранного космосу.

За сюжетом скромний учитель середньої американської школи Райленд Ґрейс, який аж ніяк не є працівником NASA і тим паче космонавтом, прокидається від кріосну, геть не пам’ятаючи, що з ним сталося і яким таким дивом він опинився у космічному апараті курсом на Тау Кита (сонцеподібну зірку на відстані дванадцять світлових років від Сонячної системи): «О, бачу Сонце. О ні-ні-ні! Це не наше Сонце! Це геть інше Сонце!». До того ж в інших двох капсулах (а на борту було всього лише троє) лежать муміфіковані трупи… Далі герой починає поступово згадувати правду про себе, про земний необнадійливий стан речей, про можна сказати фатальне знайомство з жінкою на ім’я Єва Стратт (зірка «Зони інтересу» й «Анатомії падіння» Сандра Гюллер, якій укотре блискуче вдається грати майже цілковиту відсутність характерних для більшості людей емоцій…, навіть тоді, коли її персонажка драматично співає караоке), про загадковий (чи радше сильно авантюрний і сильно залежний від «дива господнього») проєкт «Аве Марія» і нарешті про буквально всесвітнього масштабу і всесвітнього підступу один «маленький невинний» обман (насправді доволі мерзенний, паскудний фінт)…

Здавалося би, наука і релігія несумісні. Проте Енді Вейр (письменник за покликом, програміст за фахом, фізик за батьківським вихованням і генетичним спадком) невипадково звертається до сліпої віри, згадуючи в назві традиційне молитовне прославляння Діви Марії, яка народила Ісуса-Спасителя). По-перше, місія на Тау Кита (зірку, котра чомусь не згасає і не піддається негативному впливові мікроорганізмів-енергопожирачів, через активну діяльність і активне розмноження в космосі котрих гаснуть усі інші зірки включно із Сонцем) не має жодного конкретного плану і покладається виключно на інтелект і тямущість начебто досить сумнівного вченого, котрого наукова спільнота засміяла за контраверсійну ідею можливості життя без води, після чого той, власне, і став просто собі вчителем без амбіцій і навіть без образ. По-друге, якщо Райленд Ґрейс – це новий Спаситель світу і людства, то чому б не прославити матір, яка його народила. Проте, звісно, про буквальну матір протагоніста жодним словом у фільмі не згадується, а фігурально «матір’ю, що його породила», себто жінкою, що нехай і насильницьким примусом, але все ж таки відкрила у дещо невпевненому і непретензійному, і застряглому у футлярі Райленді Ґрейсі спасительську жилку (чи спасительський потенціал) є Єва Стратт (яку звуть хоч і не Марією, проте Євою точно небезпідставно, адже Едем для Адама теж був футляром).

Лорд і Міллер – надто комедійні й інфантильні (в непоганому сенсі) мувімейкери по своїй митецькій природі, щоби вдаватися у біблійні підтекстові хащі. Однак суто технічно вони відтворюють книгу Вейра детально і скрупульозно, не випускаючи з поля зору ні логіку, ні структуру, ні науково-ментальне навантаження першоджерела. Маючи хороший і доречний досвід з дилогією «Мачо і ботан», режисерський дует фокусується на бадді-муві-складовій (і ось чого точно не було в «Марсіянині», так це бадді-вайбу, бо гіркоіронічний монотрилер на Марсі як у в’язниці навіть суто жанрово сильно далекий від оптимістичного бадді-муві у відкритому космосі), і зрештою стрічка з бенефісом Раяна Ґослінґа в амплуа немаскулінного і несексуального ґіка (ботана, не мачо) взагалі перестає сприйматися як наукова фантастика, а запам’ятовується як алегорія про щиру міцну дружбу з істотою-каменюкою, вірніше істотою-грудою-каменюк, в котрої навіть обличчя вираженого немає («Обличчя сильно переоцінені», – сходу зазначає доктор Ґрейс при зустрічі з іншопланетянином). І здається, «Обличчя сильно переоцінені» – це найкращий антиб’юті маніфест сьогодення, де людські обличчя тотально втрачають усе «живе» («жива» зовнішність «беземоційної» Сандри Гюллер тому вагомий підсилювач на тлі багатьох «неживих» облич голлівудських актрис), тож якщо в цьому фільмі і не намацати «марсіянського» реалізму і не повірити в переконливість дещо абсурдистського хепі-енду (Ґослінґ і камінний косміт – наче мажорне казкове переосмислення Сізіфа і каменя, де підземне царство – це зоряне небо, а гора – це важка дилема між егоїзмом і альтруїзмом, але інколи… тут Камінь котить угору Сізіфа), то точно можна пройнятися кампанією за бачення внутрішньої краси (для якої непотрібні ні очі, ні губи, ні біла посмішка чи фактурні вилиці) і внутрішнього несильно глибоко захованого «космосу».

Анастасія Лях