Пункт призначення: Родове прокляття (Final Destination Bloodlines)

Повернення без перебільшення легендарної слешер-сплетер-франшизи (котра, до речі, є єдиним проєктом у жанрі слешера, де серійний убивця-маніяк є невидимим і безформним, себто абстрактною сутністю, а не конкретним персонажем із бензопилою, точніше абстрактною сутністю із бензопилою в руках неймовірного збігу обставин; і тут Смерть не виглядає як Бред Пітт і не зветься ані Джо Блеком, ані Джо Вайтом, ані якось інакше, вона виглядає виключно так, як виглядають її шалено криваві і водночас шалено веселі дії, ні в кого не закохується, не їсть арахісове масло, нікому і нічому не симпатизує, лише трудоголічно і завзято робить свою роботу: косить, косить, косить…, причому інколи буквально газонокосаркою) дає глядачам абсолютно все, за що ті люблять цю серію, і цього разу навіть більше.

Шоста частина циклу про перегони зі Смертю, де Смерть (вона же Доля, вона же Фатум, вона же Злий Рок, вона же невідворотний Кінцевий Пункт Призначення) завжди так чи інакше, рано чи пізно неодмінно наздоганяє утікачів попри будь-які видіння та хитрощі (причому в даному разі цикл – не просто сукупність оригіналу та його продовжень, а наріжний камінь фабули, адже «Пункт призначення» і «Родове прокляття» зокрема в хорошому сенсі слова зациклені на циклічності, і в шостому фільмі цикл замикається просто-таки віртуозно, а форму кола символізує не тільки монетка, з якої історія починається і якою закінчується через багаторічний вибоїстий пройдений монеткою шлях, її так само символізують знову ж таки уже легендарні рефренні колоди з «Пункту призначення 2», після яких усі, хто бачив ту феєричну катастрофу на автостраді, з нервовою посмішкою оминають на шосе вантажівки з дровами, і так само символізує кругла маленька краплина крові на пальці від незначного уколу шипом троянди як уколу невблаганною судьбою-татуюванням на покоління вперед, з якої історія починається і якою закінчується, і та кров певно що символізує не лише одне або кілька родовідних дерев, а загалом одвічне загравання зі смертю в ДНК автоагресивного і водночас добіса наляканого усвідомленням неминучого кінця людства), дісталася екранів аж через чотирнадцять років після виходу п’ятого фільму.

І хоча спершу це начебто мав бути ремейк і перезапуск, насправді нове продовження виявилося і приквелом, і сиквелом, і узагальнюючим обрамленням для всієї франшизи, що об’єднало і розклало по полицях усю концепцію від а до я, від найпершого вибуху літака до кожної-кожної дикої смерті в басейні чи в кабінеті офтальмолога, котру ми побачили за чверть століття існування «Пункту призначення».

Як і обіцяли творці на етапі анонсування, новітня частина зберегла ген франшизи і разом із тим додала свіжого переосмислення. У «Родовому проклятті» з’явилося не стільки безпосередньо «прокляття» у традиційному демонічному смислі, скільки неочікувано детективне чи правильніше дедуктивне прочитання старої грайливо-макабричної доктрини – скероване логікою та теорією ймовірностей намагання прорахувати всі можливі ланцюжки всіх можливих випадковостей, заготовлених Смертю, що є практично неможливим, але теоретично реальним. І до речі, варто вкотре наголосити, що «Пункт призначення» чіпляє глядача на гачок не тим, наскільки винахідливо конструює черговий потік дрібних майже буденних оказій, які у сукупності призводять до м’ясорубки-невдачі, в якій принципово нема кого звинуватити, а тим, що суто гіпотетично (дуже і дуже гіпотетично з одним шансом на мільярд) такі от дивовижні поєднання і накладання типу рутинних дрібниць щоденного побуту як то умовні граблі, що впали на запальничку і підпалили шмат сіна, на який пробігаюче повз мишеня з довгим махаючим хвостиком (це, звісно, з іншої казки) скинуло погано закручену бутлю з розчинником…, потенційно можливі.

Смотрите легально на MEGOGO

Змусити нас відчувати кожний буцімто нешкідливий і цілком безневинний гвинтик, гвіздок, цвяшок, дротик, гніт, шнур, вентилятор, тостер, електрогриль… чи навіть звичайну гілку від знайомого дерева за вікном як смертоносну зброю… – талант, який пропрацьовується і удосконалюється з кожним виходом «Пункту призначення» до глядача, котрого пружинить від ейфорії очікування на нову вбивчу пружинку. І хоча франшиза, як і раніше, продовжує бути розвагою про мільйон способів померти не від старості, цього разу вона ненав’язливо і незапрограмовано нагадує і про реальну звичайну банальну трагічну смерть, вшановуючи пам’ять актора-талісмана кількох культових жахіть Ентоні «Тоні» Тодда, котрого не стало минулого року через неоригінально, невинахідливо, тривіально страшний і нещадний рак.

Анастасія Лях