П’яте вересня (September 5)

Цей заснований на реальних подіях камерний журналістський трилер, який висвітлює трагічні події мюнхенської Олімпіади 1972 року (коли палестинські терористи просто посеред ігор захопили в заручники ізраїльських атлетів), рішуче нагадує, що, на превеликий жаль, немає абсолютно нічого (ані культури, ані спорту, ані ілюзій про хепі-енд загальнолюдської історії…) поза політикою. Все – політика, і політика – це все.

«П’яте вересня» можна назвати меншим братом і своєрідним приквелом до стрічки Стівена Спілберга «Мюнхен» (2005), де глибше вивчалися айсберги арабо-ізраїльського протистояння і де якраз ішлося про подальшу операцію помсти, здійснену «Моссадом» після жахливих подій на Олімпійських іграх у столиці Баварії. Власне, «П’яте вересня» не є історією ані терористів, ані заручників, ані Палестини, ані Ізраїлю, ані агресора, ані жертви, ані урядовців, ані спеціальних агентів, ані тим паче спортсменів чи бодай поліції або переговорників. Єдиний ракурс маленького фільму Тіма Фельбаума – це журналістський, а єдиний формат – це прямий етер (і він безумовно з тих маленьких фільмів, в яких звичайному глядачеві показаного здається замало, а для професійних критиків навпаки, «замало» є ідеальною мірою).

Заручників і терористів у масках ми, глядачі, спостерігаємо виключно на документальних архівних кадрах. Ігрова ж частина повністю розігрується в телевізійній студії, переважно в одній лише кімнаті – апаратній. Команду телевізійників (працівників американського каналу ABC Sports) грають Джон Магаро, Пітер Сарсґаард, Бен Чаплін, Бенджамін Вокер, а німецька акторка Леоні Бенеш («Учительська») грає перекладачку з німецької на англійську. Єдина мова, котрою картина спілкується із глядачем, – це діалоги всередині журналістської групи, котра, геть не розуміючись на політиці, вимушено повністю забуває про правила волейболу чи нормативи спортивної ходьби і переходить (вірніше стрибає головою вниз) у ритм і тональність гарячих новин.

І слово «команда» тут має виняткове (не лише сюжетне) значення. Адже робота акторів під керівництвом Фельбаума демонструє доволі рідкісну у кінематографі цілковито вирівняну, зрівноважену командність. Тобто жоден із персонажів не є самостійним чи принаймні трохи вищим за інших, і відповідно жоден з акторів не видає бодай тимчасовий, бодай епізодичний сольний перформанс, і відповідно ніхто не сприймається глядачем відірвано від решти виконавців, наче всі вони, пожертвувавши своїми акторськими амбіціями на користь єдиного злагодженого механізму в кадрі, посунулися і віддали центральну роль… трансляції.

Смотрите легально на MEGOGO

Звісно, зовсім невипадковим видається камбек у 5 вересня 1972 року саме тепер, коли Ізраїль і Палестина знову перебувають на перших шпальтах газет, коли їхній перманентно-рецидивний конфлікт знову і буквально, і фігурально ретранслюється на весь світ Америкою; коли паралельна війна росії проти України змушує вкотре розглядати спорт і зокрема Олімпіаду в контексті глобальних політичних обставин і доводити деяким ідеологам відірваності гри від реальності, що фехтування не навсправжки ризикує проколювати справжні серця…

«П’яте вересня» нагадує, що минуле так чи інакше завжди впливає на сьогодення, так чи інакше визначає його чи щонайменше передбачає певні його нюанси, і відкраяти ті нюанси, наче запалений апендикс, неможливо. Тож в історичному триєдиному (себто обмеженому правилом трьох єдностей класицистичної п’єси) трилері про спостерігання за моніторами ми, глядачі, спостерігаємо (паралельно з неголовними головними героями), як Німеччина всіма правдами і деякими неправдами намагається не потонути у власній історії і винести будь-яку нову смерть євреїв за дужки своєї країни. Так само, як інакша і водночас та сама Німеччина сьогодні неспроможна покрапати на свої старанно вимиті руки будь-яку новопролиту руську кров.

Анастасія Лях