Рішення піти (Heojil kyolshim)

Цей південнокорейський романтично-детективний неонуар від режисера «Олдбоя» і «Служниці» Пак Чхан Ука певним чином обманює того глядача, котрий чекає справжнього детектива і приголомшливих твістів на кшталт тих, котрими повнилися попередні роботи постановника. Проте він максимально глибоко занурює у хворобливу і загадкову прірву любовного настрою, котрий ні на хвилину не позбавляється відчуття невимовного суму і неусувної трагедії, якою все скінчиться… І що найбільш цікаво, ніяка шокуюча правда про це химерне кохання, як у фіналі «Олдбоя», тут не розкриється. Та й взагалі ніяка правда не дійде до поверхні. Майже всі таємниці так і залишаться таємницями, а вся загадкова історія, як і легкий шлейф аромату дивного кохання, просто розвіються, розчиняться, змиються, як сліди на піску після припливу.

Головний герой – поліцейський слідчий з міста Пусан, що має на роботі бездоганну репутацію. Він завжди розкриває злочини, завжди доганяє втікача під час погоні, скрупульозно веде цілодобове стеження і ніколи не відволікається. Кожні вихідні їздить до маленького атомного містечка, де його чекає красуня-дружина, що працює на ядерному реакторі. Дружина пропонує вечерю і секс. І сушений мармелад, який герой за порадою лікаря і жінковими наполяганнями жує, аби позбутися звички курити. Тяга до нікотину – здається, єдина його вада. І так само за порадою лікаря і жінковими наполяганнями він використовує нічний прилад для правильного дихання, аби позбутися хронічного безсоння, через яке приходить на роботу з червоними очима і регулярно крапить їх краплями від втоми.

За маскою бездоганного чоловіка ховається чоловік вкрай нещасливий, геть позбавлений спокою, радості, гармонії… Ще більший неспокій, ще більшу напругу в його життя вносить фатальна зустріч із роковою красунею на ім’я Со Рей, що стає головною підозрюваною у новому розслідуванні. Її чоловік, чиновник міграційної служби і альпініст-аматор, загинув під час сходження на вкрай небезпечну скелю, зірвався з вершини униз. Або вчинив самогубство. Або його хтось штовхнув… Со Рей виявляється китайською нелегалкою, що колись прибула до Кореї морем у вантажному контейнері. А її чоловік, виявляється, був деспотичним садистом, що не лише лупцював дружину, а й поставив на ній клеймо – власні ініціали, які ставив на усіх своїх речах… Грубий і раціональний напарник головного героя знову і знову повторює, що красуня-вдова точно винна, бо ж навіть не намагається зобразити скорботу. Але детектив вже закохався, і фатум цей вже не відвернути…

Фільм Пак Чхан Ука містить окремі мотиви, риси, відсилки до багатьох відомих стрічок: до «Любовного настрою» Вонга Карвая, «Запаморочення» Альфреда Гічкока, «Основного інстинкту» Пола Верговена, «Безсоння» Крістофера Нолана (чи радше до однойменного норвезького оригіналу) і навіть до «Труднощів перекладу» Софії Копполи. Як і в «Любовному настрої», головні герої грають у гру (героїня ніби навмисно знову грає роль підозрюваної, аби її коханий поліцейський знову грав роль слідчого, що її допитує), і так само ця гра виключає буквальну фізичну близькість (нам жодного разу не показують секс між протагоністом і ля фам фаталь, і взагалі неясно, чи був він між ними, і лише одна її репліка про те, що вона мала змогу якось спостерігати його сон чи його безсоння, натякає на можливий інтимний тілесний зв’язок), аби у повітрі лишався лише самий настрій, лише самий шлейф, лише відчуття, лише розмиті сліди на піску.

Смотрите легально на MEGOGO

Так само, як і в Карвая, стирається межа між реальністю і уявою. Фізично герой і героїня перебувають на відстані, але режисер поміщає їх в один кадр. Детектив, що веде спостереження за Со Рей, уявляє себе з нею поруч: в її квартирі, на її дивані, де вона щовечора їсть морозиво замість вечері і засинає у химерній позі перед телевізором з димною цигаркою в руках. І він вдихає заборонений аромат нікотину… Так само, як і в Карвая, окреме значення мають сукні Со Рей і їх кольори… Тож критики недаремно назвали «Рішення піти» ««Любовним настроєм» з убивствами».

Як і в «Запамороченні», герой-поліцейський знову і знову намагається вистежити чи то реальну, чи то фантомну жінку; чи одну й ту саму, чи копію, що схожа на неї як дві краплі води; чи привида минулого, чи витвір хворобливої фантазії… Так само, як і в Гічкока, лейтмотивами є самогубство і страх висоти (в «Запамороченні» акрофобією страждав протагоніст, а у Пак Чхан Ука цією ж психологічною недугою страждає героїня). Як і в детективному трилері «Безсоння», безсоння протагоніста-детектива є ключовою характеристикою його нездорового і неспокійного стану, лише цього разу ми, глядачі, не знаємо причину і походження цієї аномальної несплячки («Уявляєш, за одну годину сну я прокинувся сорок сім разів», – розповідає коп своїй коханій підозрюваній).

Це ніби той самий культовий голлівудський «Основний інстинкт» з Майклом Дугласом у ролі поліцейського-детектива і Шерон Стоун у ролі звабливої красуні-підозрюваної. Лише тут жодної еротики і жодної голлівудщини. Та ще більше невизначеності і таємниці. І так, спілкування цієї парадоксально-патологічної пари, що веде незрозумілу і небезпечну гру, ускладнене і декороване «труднощами перекладу»: китаянка погано розмовляє корейською, тож їх розмовам допомагають програми з розпізнавання мови і миттєвого перекладу в смартфонах.

Зухвало вибудована і фабула цієї історії. Десь посередині сюжет нібито обривається, і розпочинається друга половина, що нахабно повторює першу: знову смерть чоловіка, знову підозрювана дружина, повторна зустріч детектива і фатальної красуні, майже усе те саме, але трохи інакше… Такий самий принцип застосував Джордж Міллер у роуд-постапокаліптиці «Шалений Макс: Дорога гніву», коли на половині шляху розвернув сюжетний рух на сто вісімдесят градусів і почав спочатку.

Та, можливо, найцікавіша рима південнокорейського «Рішення піти» простежується із сінгапурським детективним неонуаром «Уявна земля». Тут перетинаються і мотиви іммігрантів, загублених на чужій землі; і мотиви моря як синоніма марень та мрій і протиставленої йому буденно-прозаїчної суші (Со Рей повторює, що не любить гори, але любить море, і цією пристрастю до моря з нею споріднений герой-детектив…, і навіть в абстрактному малюнку звичайних шпалер, що з’являються в кадрі, можна розгледіти протистояння і водночас злиття моря та гір як злиття і протистояння чаші та пагорбу, мінливої хвилі і статичної скелі, жіночого і чоловічого…; недарма картина здобула каннську нагороду саме за режисуру); і мотиви безсоння як неможливості віддатися заповітним жаданням, бо ж лише уві сні наші прагнення набувають фізичної форми. І звичайно, перетинаються мотиви ескапізму, втечі від реальності. Фантазію і ілюзію, химеру і ефемерність часто називають «замками з піску». І в цьому контексті, мабуть, найбільш реальним, ніби на противагу усьому попередньому уявному, виступає жорсткий фінал, де героїня будує не замок, а вирву-могилу з піску.

Головна ж ідея Пак Чхан Ука криється, звісно, у самій назві. «Рішення піти» – це про свободу вибору. Про рішення піти від нещасливих стосунків, про евтаназію (китаянка працює медсестрою в госпісі), про суїцид, про падіння, про рішення кохати, про право на бажання просто щезнути так, аби на піску не залишилось навіть жодного сліду…

Анастасія Лях