Роббі Вільямс: Better Man (Better Man)

Цей одночасно стереотипний і екстраординарний байопік-мюзикл, присвячений феномену Роббі Вільямса (котрий за місяць із хвостиком відзначить 50-річчя), пропонує химерно-чарівний симбіоз гротескної психоделії і темної казки про переродження. І можна подумати, що саме для того австралійський режисер Майкл Грейсі зняв у головній ролі замість живого актора комп’ютерну мавпу, аби наприкінці перетворити шимпанзе на людину, наче Чудовисько на Принца. Але ні. Не для того.

Відомий мюзиклом «Найвеличніший шоумен» про американського шоумена Фінеаса Тейлора Барнума, що вважається винахідником цирку, Майкл Грейсі, по суті, зняв іще один біографічний мюзикл про найвеличнішого шоумена, тільки не дев’ятнадцятого століття, а сучасності. Так, режисер (але за погодженням і, можливо, навіть за бажанням самого співака) подає історію успіху Роббі Вільямса як історію шоумена, а не музиканта; як історію того, хто мавпує і влаштовує знову ж таки той самий цирк, масштабну розвагу, а не драму творчої особистості. Закадровим оповідачем виступає сам Вільямс, і сам же Вільямс таким чином зізнається у своїй найбільшій психологічній проблемі – синдромі самозванця, що переслідує його майже все життя поряд із титулом найпопулярнішої британської зірки. Хоча не виключено, що так «хворий» напрошується на компліменти, і доволі результативно, адже, приміром, Елтон Джон назвав Роббі Вільямса «Френком Сінатрою XXI століття» за «особливі тембр і манеру» (і саме Сінатра, кавери на пісні котрого виконував батько Вільямса, надихав майбутнього співака у дитинстві та юності).

«Better Man» (сама назва стрічки прямо говорить про трансформацію у кращу людину) зосереджений на 90-х: на потраплянні у бойзбенд «Take That», на звільненні з гурту, початку сольної кар’єри і стрибку від невдахи, неспроможного заспівати навіть для десятьох, до номера один, що збирає сотні тисяч слухачів. Стереотипно герой проходить крізь воду, вогонь і мідні труби, а музичною мовою крізь секс, наркотики і рок-н-рол (але це не справжня рокова історія, бо наприкінці справжньої рокової історії рок-зірка неодмінно помирає, а не стає кращою версією себе…, проте це, мабуть, справжня поп-історія). Стереотипно хлопчик відчуває недолюбленість батька (її компенсують турбота матері та особливо бабусі, проте тільки частково). Стереотипно амбіції, фанфари, его і нарцисизм (або їхній близнюк-антипод – синдром самозванця), внутрішні демони, зовнішній пресинг, недружелюбні закони гидкого світу… «змушують» ображати близьких, колег, коханих і друзів; змушують бути мавпою. Нестереотипно все це відбувається на екрані не з фігуральним, а буквальним приматом.

Спершу комп’ютерне шимпанзе (за допомогою motion capture його зобразив не надто відомий англійський актор Джонно Девіс), котре по-дорослому лається, закидається, трахається…, нагадує плюшеве ведмежа Теда з комедії «Третій зайвий», але скоро стає зрозуміло, що на відміну від Теда, де за маскою плюшевої іграшки була лише плюшева іграшка як алегорія інфантильної безвідповідальності, за маскою шимпанзе Роббі реально зчитується образ живої людини і реального Роббі Вільямса, і не лише тоді, коли мавпа співає голосом співака. Власне, стає очевидно, що то і не маска зовсім, то така своєрідна (так, нехай волохата і кострубата, і незугарна) душа, в небездоганності якої і є харизма, правда, характер і відмінність від, даруйте за каламбур, купи співаючих мавп.

Смотрите легально на MEGOGO

Є у фільмі одна вражаюча сцена (не та, де герой у галюцинаторному екшні б’ється з іншими своїми мавпо-«я» чи мавпо-демонами), коли протагоніст, уже здобувший суперзірковий статус, маєток і повний гіркоти бездонний чан-трофей самотності…, лежачи на матраці на поверхні власного озера в тривожному очікуванні сольного концерту на 125 тисяч слухачів, дорікає батькові, що раптово намалювався, що той ніколи не хотів бути поряд із сином Робертом, але охоче і завжди опиняється поряд із Роббі Вільямсом. У кульмінаційний момент драматичної суперечки між дитячою образою на блудного тата і дорослою ненавистю до розгубленого себе… до води наближається гелікоптер, аби доставити зірку на сцену. Гуркіт лопатей спотворює і зрештою геть заглушує слова, і сварка щезає у всерозтрощувальному шумі, а кола на озері з матрацом у центрі нагадують вир, і здається, мавпу от-от поглине пучина круговерті…

Хто ж така мавпа? Просто іронічний шарж на зовнішність? Критична персоніфікація сценічного мавпування? Карикатурне втілення душі природженого шоумена? Метафора несхожості на інших? Алегорія шорсткої юності, що має перерости у поголену зрілість?.. У ключовому моменті метаморфози шимпанзе голить голову, і думається, що, можливо, зголення шерсті оголить нове (людське) лице героя (можливо, обличчя реального Роббі Вільямса). Але (мабуть, на щастя) ні. І хоча мазун (що і лузером дупою був, і щасливчиком) визнає помилки, майже долає демонів і типу стає кращим, мавпа нікуди не зникає, казкова магія не перетворює Чудовисько на Принца. Ну…, тому що не існує ніякого чудовиська, не існує кращого чи гіршого Роббі Вільмса. Є лише одне мавпо-«я»… з купою мавпо-тарганів, і це не про зірку, а про кожного з мавпо-нас.

Анастасія Лях