Ця сатира на кризу шлюбних стосунків у жанрі чорної драмедії є другою екранізацією роману Воррена Адлера «Війна Роузів» (або «Війна подружжя Роуз», або «Війна Роуз»…, оригінальна назва є натяком на відомі міжусобні конфлікти в Англії п’ятнадцятого сторіччя, котрі ввійшли в історію під поетичним найменуванням «Війна Червоної і Білої троянд», хоча нічого поетичного не було ані в тій досить кривавій сутичці за владу, ані в ненависті, на яку перетворилося кохання Барбари та Олівера Роузів) і відповідно ремейком однойменної стрічки 1989 року, котра втретє поєднала екранний романтичний тандем Майкла Дугласа і Кетлін Тернер. У сучасному переосмисленні старої як світ історії про велику тріщину в любові (теж великій від початку) американців Дугласа і Тернер замінили британці Бенедикт Камбербетч і Олівія Колман, які лише на перший погляд здаються не надто органічним дуетом, але насправді ладно і в єдиному ритмі відіграють як гармонію, так і дисгармонію всередині свого вигаданого інтимного всесвіту (і звісно, неможливо не помітити, що навіть суто візуально англійці підібрані на ці ролі з нарочитою комічністю на відміну від американської зіркової пари, що видавала вібрації безкомпромісно вродливої і навіть розкішної сексуальності).
Камбербетч і Колман зіграли інших Роузів: Теодора (Тео) та Айві замість Олівера і Барбари. Причому їхні персонажі виявилися інакшими не тільки за іменами, а і за характерами, професіями, суттю… В оригіналі йшлося про зустріч перспективного юриста і гімнастки, котрі, оженившись, народжують двох дітей і поступово, підіймаючись за типово американським лекалом про горезвісну «мрію» з низів нагору, перетворюються у статусне багате подружжя чоловіка з колосальним річним заробітком і умовною бізнес-газетою за сніданком і жінки-домогосподарки в шовковому халаті, котра заставляє коштовною антикварною порцеляною їхній величезний шикарний будинок у стилі арт-деко. Згодом, готуючи домашній паштет за особливим власним рецептом і стомившись бути просто ґаздинею у пеньюарі, Барбара вирішує відкрити паштетний бізнес, на що Олівер споглядає вельми скептично й іронічно, закидаючи жінці надмірні та безглузді витрати і злегка насміхаючись з її раптової ідеї про власну справу…, що і стає приводом, поштовхом для визрівання отруйного гніву в ображеному дамському серці…
У ремейку йдеться про зустріч талановитого архітектора і кулінарки, котрі переїжджають з Англії до Каліфорнії, заводять двох дітей, задовольняються таким положенням в родині, де вона обмежується готуванням удома лише для сім’ї і знайомих, а він зростає у кар’єрно-творчому статусі зодчого генія. Проте крупна, хоч і не катастрофічна неприємність (ураган, який ущент руйнує претензійну музейну споруду, зведену Теодором Роузом, є відсилкою до урагану, з якого почалося знайомство Барбари й Олівера в оригіналі) змушує чоловіка і дружину помінятися місцями (втім, гендерні перестановки навряд чи є ключем від тих дверей, за якими ховається причина розпаду традиційного кохання): він, утративши роботу і репутацію (і зациклений на глузливому інтернет-мемі про феєричне падіння його дітища), вирішує стати домогосподаркою і займатися виключно вихованням дітей (з приводу якого теж назріває конфлікт, адже мати годує сина і доньку солодощами в необмеженій кількості, а батько привчає до спорту і правильного харчування), а вона натомість стає модним шеф-кухарем з обкладинки і відкриває один ресторан за іншим, ще один, іще один…, рідко буває вдома, багато роз’їжджає у бізнес-справах, а, випивши зайвого на черговому корпоративі чи бізнес-вечері, дозволяє собі натякнути на його нікчемність, бо ж замість того, щоби після одного падіння взяти себе в руки і спробувати піднятися, він зовсім розкиснув і погодився лишитися лежати в калюжі (зі сліз і розбитих амбіцій)… Зрештою на її гроші Тео будує «будинок їхньої мрії» у стилі хай-тек, а вона закидає йому надмірні та безглузді витрати на ірландський мох, спеціально замовлений і привезений з-за океану (бо американський мох «не такий») для декору на даху… (на даху, тобто на кришці тієї труни, в якій згодом спочиватимуть і любов, і війна подружжя Роуз).
Сценарист Тоні МакНамара («Бідолашні створіння», «Фаворитка», уїдливо-несерйозний антиісторичний серіал «Велика»), котрий, як то кажуть, собаку з’їв на сатирі, безперечно склав для Камбербетча і Колман насичені й об’ємні, гострі і витончені, дотепні і доволі цинічні діалоги, а актори (котрим вдалося передати не лише гірку анекдотичність шлюбного розлому, а і навіть ту дуже специфічну візуально-ментальну схожість, яка з’являється між «половинками» після десятка років разом) ювелірно ті репліки-перестрілки здійснили у вкрай тісному, як і їхній екранний шлюб, кадрі. А режисер Джей Роуч (відомий насамперед за комедійними франшизами «Остін Паверс» і «Знайомство з батьками», а також за драмедійним байопіком «Трамбо» про бруднувату голлівудську кухню часів маккартизму) зняв передовсім чорно-романтичну комедію… на відміну від Денні ДеВіто, котрий попри своє амплуа коміка (місцями гротескного) зняв чорний трагікомічно-антиромантичний трилер.
Так, в екранізації 1989 року ДеВіто не лише зобразив адвоката і друга родини Роузів, а і виступив постановником. І той крихітний жанровий нюанс, той делікатний емоційний відтінок на межі між комедією і трилером, власне, і зробив екранну історію Роузів ексцентричною, неординарною, парадоксальною… Попри гумор ДеВіто поставився до питання шлюбної кризи максимально серйозно. На відміну від Тео та Айві (котрі переживають не стільки шлюбний колапс, скільки кожний свою власну особистісно-екзистенційну кризу, бо Тео не зміг реалізуватися у професії, вірніше зазнав дуже болючого в плані удару по его посттріумфального краху, а Айві змушена оплакувати свою нереалізованість у материнстві, бо пропустила зростання власних дітей і наздоганяти, заповнювати той великий пробіл уже запізно) Олівер і Барбара, не зазнаючи виразної кризи індивідуальностей, переживали саме шлюбний травматизм, причому такий, який стається практично на рівній поверхні, коли падаєш не на льоду і не на вибоїстій дорозі, а на гладкому асфальті…, просто тому що втомився, вигорів, не зміг продовжити життя батарейці, на якій працювали стосунки.
Не дивлячись на те що МакНамара і Роуч розповідають інакшу історію (в їхньому позитивному і дещо легковажному баченні все ж таки лав-сторі, а не антилав), вони роблять багато алюзій і паралелей. Але всі римовані з фільмом ДеВіто сцени тут мають значно менший градус чорноти. Приміром, вистраждане щире зізнання Тео стається після ранкової пробіжки по пляжу, на якій він урятував маленького кита, котрого викинуло хвилями на пісок (як і самого героя метафорично викинуло хвилями успіху на пісок, на якому помирають скасовані генії), і від того рясно просльозився: «То було настільки духовно…, і я збагнув, що життя прекрасне і воно тільки одне…, то чому я його марную поряд із Айві?!…». Тоді як вистраждане щире зізнання Барбари прозвучало після того, як Олівера відкачали у реанімації: «Я так сильно злякалася, що лишуся в цьому великому домі одна, без тебе… Злякалася того, наскільки я зраділа цій думці…». Або, приміром, сцена, де Тео підсовує Айві тістечко з малиною, на яку в дружини смертельна алергія, і погрожує не вколоти епінефрин, якщо Айві не підпише відмову від будинку (та хитро вперта жіночка, навіть умираючи від анафілаксії, підписує папери іменем Зендея замість свого), все ж таки не жахає так, як жахає (без жартів) та кульмінаційна вечеря, на якій Барбара, пригощаючи Олівера своїм фірмовим паштетом, натякає, що приготувала страву з його улюбленого собаки…, і хоч той зловісний кошмар (який наголошує, що жодних червоних ліній більше немає і всі межі перейдені) не є правдою, та Кетлін Тернер вимовляє страшні слова з такими тотальними, сухими, нефальшивими люттю і ненавистю, що не повірити їй неможливо, не повірити в її рішучу здатність ТАКЕ зробити не можна…
У сценарії МакНамари центральне подружжя Роузів цікаво відтіняють інші подружні пари, що періодично приходять до героїв у гості. І найбільш філігранно сценарист розігрує експресивно комічну різницю між англійською та американськими парами, особливо в епізоді святкової вечері (з приводу новосілля у «будинок мрії»), на якій Тео та Айві починають обмінюватися наростаючими, з кожним наступним видихом усе гострішими шпильками, а американка, геть не розуміючи англійський гумор («Ооо, ви такі милі! – Так, просто як кошик із кошенятами. – Ага, біля гірської річки»), пробує відповідати на адресу вже власного чоловіка тими товстими грубими ущипливостями, котрі ми, європейці, звикли називати «тупими унітазними американськими жартами». Втім, фразу, котра найточнішим і найлаконічнішим чином передає прірву між шлюбом напочатку і шлюбом наприкінці, промовляють не Роузи, а персонаж Енді Семберґа, чоловік сексуально стурбованої через сорокарічну кризу дружини у виконанні Кейт Маккіннон: «Раніше я знав, що вона скаже, ще до того, як починала говорити. А тепер вона говорить, а я зовсім не розумію смисл її слів».
Примирення після того, як перейдено Рубікон, виглядає не надто переконливо і зрештою повертає нас, глядачів, до того, що ремейк (який недарма називається просто «Роузи» без агресивного слова «війна») є оптимістичнішою і легшою варіацією на тему внутрішлюбного кровопролиття (на тлі страшно переконливої, ударно переконливої Тернер, яка, помираючи на підлозі під люстрою, що таки зірвалася зі стелі і розбилася (так само, як кохання), на останньому видиху все ж таки відкидає простягнуту Дугласом руку…). Тут автори, жертвуючи чесністю, дають мертвому коханню шанс у реанімаційній палаті і ставлять стосункам хоч і некомпетентний, але обнадійливий діагноз: любов перемагає ненависть, але смерть перемагає любов (правильні акценти на власний смак і власні орієнтири розставте, будь ласка, самі, як кому в реченні «стратити не можна помилувати»). А там (в епоху найкультовіших ромкомів, зокрема в рік виходу найважливішого ромкома всіх часів «Коли Гаррі зустрів Саллі») вердикт був значно жорсткіший: лють кидає почуття у м’ясорубку, час перетворює кохання на… паштет, і тільки смерть звільняє від ненависті.
Анастасія Лях
Роузи (The Roses)
2025 рік, США/ Велика Британія
Продюсери: Бенедикт Камбербетч, Олівія Колман
Режисер: Джей Роуч
Сценарій: Тоні МакНамара
У ролях: Бенедикт Камбербетч, Олівія Колман, Енді Семберґ, Кейт Маккінон, Еллісон Дженні, Белінда Бромілоу, Суніта Мані, Шуті Ґатва, Джеймі Деметріу, Зої Чао
Оператор: Флоріан Гоффмайстер
Композитор: Теодор Шапіро
Тривалість: 105 хвилин/ 01:45
