Цей фільм став унікальною сумішшю документального і ігрового та анімаційного кіно, бо як ще знімати кіно про Параджанова, як не в якійсь унікальній і поетичній манері. Сухої документальної розповіді явно було б недостатньо, тому сценарист і режисер Тарас Томенко обрав шлях нескінченного польоту, який стирає межу між сном і реальністю, мрією і буденністю, реальним минулим і уявним бажаним майбутнім.
Тарас Томенко найбільше відомий за двома роботами про покоління розстріляного відродження – документальний і художній фільми про Будинок “Слово”. Цього разу він також звертається до минулого української культури, яке хотіли знищити, але робить це в геть іншій манері. І це добре, адже самоповтори роблять навіть найважливіші теми менш привабливими. У “Сентиментальній подорожі” обрано стиль відображення життєвого і творчого шляху Параджанова, який багато у чому схожий на стиль його картин. І, мабуть, назва документального фільму найбільш точно відображає його наповнення. Це дійсно подорож, і вона сентиментальна у гарному сенсі – світла печаль і світлий бік ностальгії.
Сергій Параджанов, соту річницю дня народження якого Україна святкувала у 2024 році, жив у Києві на Галицькій площі, у ті часи – площа Перемоги. Відомі два будинки з цифрами 1941 і 1945 на даху, які стоять і сьогодні (тільки тепер вже без цих цифр), а тому у певному сенсі відчувається, ніби ті шалені вечірки, які відбувалися вдома у митця, були там ще вчора. Грузинське дитинство (з цікавими історіями про батька і будинок, у якому жила родина), навчання у Тбілісі та Москві, а потім робота в Києві на студії імені Довженка. Перші помітні роботи, а потім перше міжнародне визнання – звісно ж, «Тіні забутих предків».
Смотрите легально на MEGOGO
В фільмі використано багато архівних кадрів, у тому числі з приватних архивів (тут допомогло і те, що продюсером картини є Пилип Іллєнко, батько якого, Юрій Іллєнко, працював з Параджановим (у тому числі над «Тінями забутих предків») і був його близьким другом – Пилип поділився сімейними відеозаписами). Так режисера відчуваєш живим, а не монументальною постаттю, чиїми роботами захоплювались Куросава та Фелліні (хоча, цього, звісно, не приховаєш). А друга частина зображення Параджанова – робота з ляльками, де анімація додає все те, чого не вистачає на документальних плівках. Виглядає дуже поетично – і, знову-таки, це дуже доречно для розповіді про одного з творців українського поетичного кіно.
Втім, з Україною довелося попрощатися. Параджанов не приховував незадоволення переслідуванням українських митців з боку радянського режиму – масові арешти діячів науки і культури у 60-х були неприйнятними для нього, а тому він писав відкриті листи, висловлювався за свободу слова в пресі. Наступним об’єктом переслідування став він сам. Намагаючись втекти від переслідування, він переїхав у Вірменію, де створив ще один з найвідоміших своїх шедеврів – «Колір гранату».
Переслідування, ув’язнення і, загалом, боротьба з режимом і відстоювання права митців на висловлювання власної думки – це, мабуть, найболючіша і найпомітніша складова у фільмі (та, власне, і в житті Параджанова). Не може не викликати захоплення те, що в часи залізної завіси, суворого режиму, повного контролю репресивного апарату, тотальної домінації пропаганди, кульмінації насадження російської мови і культури як головної, знаходилися люди, які не тільки творили українською і про Україну, а й билися один проти державної машини за право робити це. Зараз навіть складно уявити, як тоді – без інтернету, без масової підтримки альтернативної думки – люди знаходили коріння і відстоювали право мати його. Не боялися – чи, навпаки, може і боялися, та тим не менш, все одно казали те, що думали, підтримували тих, кого вважали за потрібне, незважаючи на очевидні ризики для власної безпеки і життя.
Це робили письменники і поети розстріляного відродження, це робив і Параджанов з друзями і колегами. На щастя, режисера не розстріляли, але наскільки переслідування вкоротило йому віку, можна лише здогадуватись (так само, як і наскільки більше стрічок побачило б нормальний прокат і дійшло б до глядача). Хоча подорож і сентиментальна, тут, все ж, не тільки про світлий сум і поезію. Реальність жорстока – і, як бачимо, битися за право на існування доводиться і досі.
Відзначимо музику – це не просто фон, а одна з частин розповіді, вона і захоплює, і додає атмосфери до спогадів та подій, і наприкінці просто змушує літати разом з майстром. Чудове надихаюче документальне (і не зовсім документальне) кіно, яке точно варто подивитися в залі кінотеатру. Всім тим, хто цікавиться українською культурою, історією і людьми, які все це створювали і відстоювали.
Сентиментальна подорож до планети Параджанова
2025 рік, Україна, документальний фільм з ігровими ляльковими доповненнями
Режисер: Тарас Томенко
Продюсер: Пилип Іллєнко, Андрій Ризванюк, Лук’ян Галкін, Альона Голякова
Сценарій: Тарас Томенко
Оператор-постановник: Юрій Дунай
Звук: Роман Гоменюк
Композитор: Олександр Чорний
Тривалість: 80 хвилин / 01:20
