Серфер (The Surfer)

У психоделічному трилері «Серфер» поєдналися теми кількох останніх найліпших виступів Ніколаса Кейджа: тут його протагоніст мститься і самотужки протистоїть скаженій банді локальних виродків, так само як у знову ж таки психоделічному фільмі-вендеті «Менді»; займає місце ізгоя поза споживацьким суспільством і нагадує глядачам забутий смак немонетизованої людяності, так само як в антигастрономічній драмі «Свиня»; озирається на самого себе, себе реального, так само як у метаролі в самоіронічній комедії «Нестерпний тягар величезного таланту»; намагання не бути лузером, особливо в очах найближчих і найдорожчих людей, перетворює на маніакальну одержимість і суцільний кошмар, так само як у сюрреалістичному чорнокомедійному горорі «Сценарій сну».

А ірландський режисер Лоркан Фіннеган слідом за своїми попередніми роботами «Віваріум» і «Ноцебо» продовжує як митець вдосконалювати викривлену реальність, як соціал-ліберал критикувати західний споживацький соціум у гонитві за згубним успіхом і псевдоідилією, як поціновувач лячного екзистенційного абсурдизму доводити до апофеозу своє неокафкіанство, в якому маленька людина силиться протистояти безглуздій системі в рамках неокапіталізму. Якщо у «Віваріумі» молодята у виконанні Джессі Айзенберга та Імоджен Путс потрапляли у западню-коробку штучного «раю»: «котеджного містечка мрії» з ідеальним штучним газоном, ідеальним штучним небом, ідеальним штучним сонцем і навіть ідеальним штучним сином, звідки не було виходу окрім як у чорному мішку для сміття і трупів; а у «Ноцебо» героїня Єви Грін, модна дизайнерка дитячого одягу, являла собою персоніфікацію еталонної західної успішності, під якою гнив відполірований до блиску крайній ультракапіталістський цинізм…, то у «Серфері» персонаж Ніколаса Кейджа прагне за будь-яку ціну придбати ідеальний будинок на ідеальному австралійському узбережжі і приборкати ідеальну лазурну хвилю.

«Ти або серфиш, або тебе накриває хвилею», – пояснює безіменний герой синові-підлітку суть життя через серфінгову метафору. Він – умовний начебто успішний американець у бежевому костюмі на «лексусі», що повертається в містечко свого дитинства – ідилічний пляж тихої нетуристичної австралійської аркадії, де в юності він підкорював дошкою хвилі разом із батьком, після самогубства котрого матір переїхала до Каліфорнії. Тепер, коли старий батьків будинок знову виставлений на продаж, охоплений цупкою ностальгією герой намагається взяти в банку іпотечний кредит і придбати дім нової старої мрії для себе, для сина і для дружини попри те, що жінка з ним розлучається і виходить заміж за іншого… Цим безхмарним сонячним днем, захлинаючись ейфорією від бліків на бірюзовому океані, неідеальний тато хоче здатися ідеальним і на тій самій дошці, що дісталась від батька, вже із власним сином упіймати найвищий бурун. Але банда зухвалих місцевих серферів, що складають своєрідну серферську секту на чолі з маскулінним гуру (Джуліан МакМагон) у червоному балахоні, максимально агресивно доводить до відома чужака, що «той, хто тут не живе, не має права тут серфити».

Смотрите легально на MEGOGO

Як і «Віваріум», «Серфера» цілком можна назвати камерним трилером, адже дія відбувається на одній-єдиній локації з кількома скупими декораціями впродовж кількох днів з обмеженою кількістю дійових осіб. Коли син, соромлячись батькового божевілля чи батькового лузерства, повертається до матері, протагоніст лишається один і починає ночувати в автівці біля заповітного пляжу, куди йому зась. Пересувається він у невеликому просторі між машиною на стоянці, вуличним туалетом і кав’ярнею на колесах. Надзвонює брокеру, аби той не продав дім його мрії іншому покупцеві, і бізнес-менеджеру, аби той вмовив банк на іпотеку; хапає зневажливі плювки задирливих альфа-серферів і слухає шизофренічні розповіді старого юродивого безхатька, що снує цими ж околицями, спить у допотопній тачці-розвалюці, ходить босоніж, шукає свого мертвого пса і згадує загиблого сина, що колись двічі виграв місцеве серфінг-змагання…

Візуальний настрій пекучого розплавленого повітря, що змушує зображення (а з ним і реальність) втрачати чіткі обриси і чітку форму, одразу занурює глядача у чистилище між дійсністю та ілюзією, а героя – у просак між утопією і дистопією, між раєм, де хлюпають ціанові пінисті хвилі, і типово кафкіанським пеклом, де тягнеться взірцевий ланцюг (чи радше петля) феєричного абсурду з романів «Процес» і «Замок». Так само, як Йозефа К. переслідували безглузді, нісенітні звинувачення без жодних конкретних звинувачень у зашморгу ірраціональної бюрократичної системи, безіменного Серфера переслідує божевілля неспроможності довести свою правоту всередині сюрної глобально-локальної змови, де банда (система) викрадає його взуття, його дошку, його автівку…, а поліціянт замість служіння закону і справедливості виявляється частиною банди, як і брокер, як і продавець кави…, і всі поступально зводять бідолашного мрійника з розуму, безапеляційно заперечуючи його начебто очевидну логіку і опускаючи його прагнення осідлати блакитну хвилю (буквально і фігурально) на самісіньке чорне дно.

Чи він і справді є абсолютним безумцем? І той нещасний безхатько – він сам у часовій петлі на кшталт протагоніста іспанського фантастичного трилера Начо Вігалондо «Часова петля», котрий тікав від переслідувача, допоки не зрозумів, що тікає від самого себе… Власне, у колі сансари, де хвилі і дно складають єдиний цикл нескінченних підйомів і падінь, він – це і його батько, і його син одночасно. Він – хтось без роду та імені, хто перманентно перебуває в екзистенційній дилемі між роллю начищеного до блиску гвинтика у системі, де споживацтво – нова єдина релігія, а успіх – єдиний бог…, і роллю істинної людини.

Цікаво, що дія відбувається напередодні та під час Різдва, і ясно що різдвяні дні на австралійському пляжі виглядають і відчуваються знову ж таки максимально сюрреалістично. Та зрозуміло, що викривлена атмосфера найсімейнішого з усіх можливих свят має одночасно і підкреслювати, і викривляти родинність як цінність, спотворену комерціалізацією примарного сімейного щастя: хороший чоловік – це успішний чоловік, хороший тато – це успішний тато. Ця парадоксальна різдвяність у нічному кошмарі при яскравому сонячному світлі водночас і відсилає, й іронізує з традиції найріздвянішого американського фільму «Це прекрасне життя», де крайній відчай штовхає героя Джеймса Стюарта до краю, та замість самогубства казка закінчується родинним хепі-ендом, а падіння обертається не лише виборсуванням на поверхню, а і здійманням на високій хвилі переосмислення негараздів і переоцінення цінностей.

І мабуть, треба пояснити, чому Ніколас Кейдж знову озирається на себе реального. Напевно тому, що «банда» (система) – це зокрема і Голлівуд, у який він майже ніколи не вписувався і наразі продовжує успішно не вписуватись, хоча начебто він там виріс і там його дім. Як і його безіменний Серфер, актор намагався потрапити на закритий пляж, але навіть після здобуття «Оскара» залишався ізгоєм. Пробував влитися в коло консюмеристів і опортуністів, знімаючись у великому потоці гівна (до речі, купа лайна – теж частина та один із рефренних образів пекла навпроти раю у цій дикій притчі). Та зрештою… все ж таки обрав власні вітер і хвилю.

Анастасія Лях