На 8-му Київському тижні критики показали індійську абсурдистську чорну комедію «Сестра Опівніч» з каннської програми «Двотижневик режисерів». Перша половина картини – це феміністська сатира на індійський патріархальний шлюб (або сатира на феміністський протест проти традиційного шлюбу) й ексцентричний фарс визрівання та еволюції жіночого вільнодумства. А потім, у другій половині, стається ще більш химерний іронічний горор-твіст, який робить жіночу емансипацію нарочито панковою й анархічною. Фільм виглядає затягнутим, але не посміятися з радикальних нонконформістських дурощів екстремального феміношаленства і з антиболлівудського напівбританського-напів…італійського, зважаючи на темперамент (виробництво стрічки, до речі, британське), комедіантства акторки Радгіки Апте неможливо.
Історія починається зі сцени в автобусі, що трясеться в унісон тим струсам, які очікують надалі цей нестабільний сюжет. Місце дії – Мумбаї. Щойно одружені за домовленістю батьків молоді чоловік і жінка стомлені (він узагалі спить, бо злегка… чи добряче перебрав на власному торжестві) їдуть з весілля до халупи для «щасливого подружнього життя», що стоїть посеред ряду таких само мумбайських халуп у нескінченних пекельних нетрях. Заходячи в хату, вони не розмовляють і навіть не дивляться одне на одного («Його більше ніхто не хотів, а вона взагалі скажена», – скажуть про дивних молодят сусіди), і хоча вона демонструє дещо ворожу, та все ж готовність до шлюбної ночі, він відвертається до стіни спати.
Далі молоду дружину (котра не вміє готувати, не вміє прибирати, не вміє вести господарство і під час першої спроби «здивувати» чоловіка вечерею, заклякає у пастці неслухняного тіста…; котра не отримує від законного мужа ласки і в незнайомій місцині не має ані друзів, ані гадки, куди піти і чим себе зайняти… «Куди підемо гуляти? Наліво, де смітник, або направо, де помийка?» – така невтішно саркастична дилема постає перед сусідками, що вийшли на променад, поки їхні чоловіки на роботі чи у генделику) щоночі опівночі мучить настирливий незрозумілий неспокій, якийсь нав’язливий і прогресуючий душевний (або у мозку, або у шлунку, чи у вагіні, чи може у вухах, чи може у роті, чи може на п’ятках, чи може на серці…) свербіж…
«Бунт має вискочити зсередини, наче гадюка з шухляди для шкарпеток», – учить сусідка (котра сама є абсолютно типовою індійською дружиною без жодних відхилень від системи) панк-непокорі і панк-заколоту. І коли попри забобони й погану прикмету героїня просить коваля розбити на її зап’ястках дратівливо дзвінкі весільні браслети, котрі звісно що уособлюють собою кайданки і пута, здається, що стрічка не виходить за межі заїждженої емансипації. І між іншим, частина про післявесільне сум’яття, післявесільний істеричний невроз і розвиток післявесільної депресії виглядає як комедійна версія драматичного сюжету австрійського етно-горору «Лазня диявола».
Смотрите легально на MEGOGO
Та насправді «Сестра Опівніч» про дещо ширший вихід із системи (причому із жанрової системи також), ніж просто вихід з-під чоловіка чи з-під шлюбних порядків. Головна героїня (котру всі довкола питають, яким відбілюючим кремом вона користується, і то не про індійський саморасизм, який через засоби для освітлення шкіри широко розповсюджений серед боллівудських акторів, а про той самий раптовий горор-твіст посередині історії) невипадково влаштовується прибиральницею, хоча прибирати не вміє, і постійно ходить брудними вулицями нічного Мумбаї з відром і шваброю, наче демон клінінгу. Її бунт – і проти міста також, проти пекла і хаосу, нечистот і гнилі, в яких неможливо знайти ані фізичний, ані ментальний спокій. Навіть на березі моря не виходить досягти гармонії, бо на набережній всі меланхоліки і невдахи, і просто заручники реальності сидять і гучно голосять, перекриваючи заспокійливий шум води (Аравійське море, до речі, що є частиною Індійського океану й омиває Мумбаї, біля міста страшно брудне) риданнями.
Симетрія і погляди в камеру нагадують стиль Веса Андерсона. Можна сказати, «Сестра Опівніч» – індійський ракурс ексцентричної родини Тененбаумів, тільки дуже маленької родини з двох осіб. Заручником реальності, між іншим, виявляється не лише героїня, а і її чоловік, який мириться з усіма істериками й аномаліями дружини і кожної неділі безмірно напивається. Не дуже зрозуміло, що саме більшою мірою висміює режисер Каран Кандхарі (який народився в Кувейті, живе у Лондоні, проте робить автентично індійське кіно): патріархат чи фемінізм, адже карикатурно виглядають обидва порядки. І на відміну він Андерсона Кандхарі не до кінця розуміє, що робити з дивацькими персонажами після того, як дивацтво продемонстровано, причому чимало разів. Тому щодалі сунеться цей мумбайський експрес маленької індивідуальної революції, то більше здається, що цей «поїзд на Дарджилінг» застряг і стоїть на місці.
Анастасія Лях
Сестра Опівніч (Sister Midnight)
2024 рік, Велика Британія
Продюсери: Бен Корен, Анна Гріффін, Венді Гріффін, Тесса Інкелаар, Девід Кімбанджі
Режисер: Каран Кандхарі
Сценарій: Каран Кандхарі
У ролях: Радгіка Апте, Ашок Патак, Чгая Кадам
Оператор: Сверре Сердал
Композитор: Пол Бенкс
Тривалість: 110 хвилин/ 01:50
