Шепотун (The Whisper Man)

На перший погляд здається, що цей детективний трилер від Netflix із Робертом Де Ніро в образі бувалого поліцейського сищика на пенсії, що багато-багато років тому посадив за ґрати серійного вбивцю-кіднепера-педофіла…, є настільки середнім і настільки склеєним до купи виключно завдяки позбавленим уяви повторам сцен і сюжетів, що колись вже неодноразово розігрувались у безлічі детективних трилерів про серійників-соціопатів…, що розчаровує навіть того глядача, котрий годується виключно проєктами про маніяків і не гидує самими рядовими. Проте, якщо дослухатись і вдивитись уважніше, «Шепотун» має кілька небанальних і нескопійованих зі старих стрічок-референсів цікавинок, причому як візуальних, так і смислових. Принаймні пропонує альтернативний погляд на психічний фундамент педоодержимості, котра може бути як педофілією, так і вищим радикальним проявом педофобії.

За сюжетом батько-вдівець (Адам Скотт), який є публікованим автором детективних романів, і восьмирічний син із сильною ментальною травмою (мати померла від важкої довгограючої хвороби, і син не лише за всім отим спостерігав, а ще й на додачу безпосередньо знайшов мамин труп під сходами на другий поверх, де, вочевидь, знаходилась спальня, в якій молода жінка поступово сходила нанівець…, тож відтоді хлопчик боїться та уникає будь-яких сходів, східців, драбин) та уявними друзями (вірніше уявною подругою, котра виявиться насправді примарою, хоч картина і не про привидів зовсім) переїздять до маленького містечка в Нью-Джерсі, де винаймають старий невідремонтований двоповерховий будинок, підвал якого (але про це стане відомо значно пізніше) приховує страшні таємниці, а горище геть протікає, тож підлога нагорі має по центру кілька наскрізно прогнилих і небезпечних дошок (згодом, коли покажуть домівку персонажа Де Ніро, котрий є блудним батьком героя Скотта і відповідно ненайліпшим дідусем травмованої дитини, що жодного разу не бачив і нібито і не прагнув побачити єдиного онука…, і мимохідь камера зафіксує тріщину на його стелі, котра, за словами старого колишнього копа, тріскається знову і знову, скільки і чим її не замазуй…, стане зрозумілою вкрай нескладна метафора: майже всі родини і всі зв’язки між дітьми та батьками так чи інакше прогнивають, тріщать, ламаються, репаються і рвуться).

Батько хлопчика буцімто непоганий як тато, проте сам травмований смертю дружини, дитинством без батька, необхідністю самотужки без жодної помочі займатися замкненим меланхолійним сином; має в анамнезі алкоголізм (як і його сепарований відчужений горе-родитель), дивний дитячий спогад і про свого особистого уявного друга, що приходив тільки вночі, і далеко не завжди терплячий характер, тож якось зривається і кричить, що годі фантазувати, теревенити про неіснуюче і що час уже навчитися тверезо (гм, не йому б казати) відмежовувати реальність від уяви… Тим часом у містечку місцева детективка (Мішель Монаган) старанно (хоч власних ані дітей, ані сім’ї не має) розшукує без вісти зниклого іншого плюс-мінус восьмирічного хлопчика, та пошукова команда натрапляє на дитяче тіло не того, кого шукала… Труп зі слідами удушення та із задертою догори футболкою, що закриває обличчя, почерком нагадує детективці про справу майже тридцятирічної давнини, коли персонаж Де Ніро, слідчий у розквіті сил і амбіцій, упіймав і засадив гучно й довічно серійника-дітовбивцю Френка Картера (інтелігентно девіантний Майкл Кітон із кількома жвавими філігранними епізодами без жодного маніакального перегравання), що викрадав «недолюблених» хлопчиків із нещасливих родин, шепочучи їм щось турботливе і ласкаве під вікнами не наповнених затишком і любов’ю домівок, а потім надсилав аудіокасети із записом, де ображена самотня дитина зверталась з останнім словом до нелюблячого (чи недостатньо люблячого) родителя…

На одній із касет з архіву доказів, які прослуховує героїня Монаган, чутно таке: «Ти годував своїх акваріумних рибок, як батьки годували тебе? Тепер, коли ти не поруч, їх ніхто не годує і їм нема чого їсти, тож скоро одна зжере другу, а коли її висератиме, то згадає про тебе…». Здається, це найбільш педофобна фраза, що коли-небудь звучала з екранів… Очевидно вкрай агресивна і повна ненависті… Що стосується потенційної і ймовірної педофілії, то сексуальний аспект прямим текстом не фігурує ані в старій справі Френка Картера, ані в новій невідомого наслідувача-імітатора (хоча камера зумисно показує нам мікрофон, який маніяк пхає до рота дитини для аудіозапису, так, наче це ерегований пеніс чи щонайменше тонкий – фігурально і буквально – фалічний символ). Зрештою – коли інші екранні серійні маніяки часто зображуються такими, що поза своїм патологічним хобі є хорошими сім’янинами й особливо люблячими татусями, – персонаж Кітона постає принципово альтернативною версією: девіантом, що роками жадав задушити виключно власного сина, проте не міг через очевидність причинно-наслідкової зв’язаності, тому відповідно душив синів чужих (яким закривав лице, щоби уявити свого).

На даність батьківської нелюбові вказує і купа інших моментів і символів. І кілька разів згаданий алкоголізм навіть тих протагоністів, що типу є позитивними; і підкреслене небажання героя Адама Скотта слухати те, що говорить син, автоматично викидаючи все у смітник нісенітниці; і хлопчик, буквально похований у підлозі (кинутий під ноги, як непотріб, ганчір’я, об яке відсторонені мама і тато витирають взуття…, бо пара взуття буває дорожчою за чадо…); і спосіб звабити, заманити дитя через шепіт, бо шепіт є протилежністю крику, а батьки, що не люблять, часто і безпричинно кричать; і яскрава деталь із небесно-синіми рукавичками (викрадач носить медичні нітрилові рукавички блакитного кольору, що з одного боку асоціюється з доглядом і турботою, захистом, акуратністю і безпекою, проте з іншого – зі стерильністю, а стерильність – це відсутність життя, відповідно відсутність і любові, і будь-яких інших «живих» емоцій, що стереотипно нібито наповнюють наші дні смислом і радістю…; до того ж «сині руки» можуть бути переосмисленням Синьої бороди, бо якщо брутальна Борода убивала дружин, то дбайливі Руки вбивають дітей). Причому якщо Андрій Звягінцев у «Нелюбові» не відокремлював матір від тата, приписуючи обом однаковий ступінь батьківської нелюбові, то автори «Шепотуна» материне ставлення навпаки, протиставляють: матір є рятівницею, спроможною дотягтися (фігурально) до дитини спасенними люблячими руками навіть з того світу.

Цікаво, що сцена зіткнення детективки з убивцею дуже нагадує відповідну кульмінаційну сцену зіткнення Клариси Старлінг із Буффало Біллом в «Мовчанні ягнят», а багаторічний пошук персонажем Де Ніро одного так і не знайденого ні живим, ні мертвим хлопчика нагадує «Обіцянку» Шона Пенна, де детектив на пенсії у виконанні Ніколсона шукав і шукав, і шукав, і шукав… убивцю восьмирічної дівчинки (хоча безумовно, філософський твір Фрідріха Дюрренматта набагато глибший і екзистенційніший за роман Алекса Норта). Цікаво і те, що завершується історія тріумфальною перемогою педофоба, котрий у світі, що все частіше і свідоміше обирає childfree, таки реалізовує свою жахливу (чи під кінець нормальну і схвальну?..) ідею фікс.

Анастасія Лях