Ще одна проста послуга (Another Simple Favor)

Враховуючи, що від прем’єри першого фільму минуло аж сім років, очікувалося на більші старання сценаристів вигадати цікаве продовження для персонажів, створених письменницею Дарсі Белл і блискучо зіграних Анною Кендрік і Блейк Лайвлі. Стосовно сюжету старання виявилися настільки ж лінивими і знерухомленими, наскільки ліниво і знерухомлено почувається людина в костюмі-трійці в обідній час липневої спеки… Ні-ні, у сиквелі антигероїня Блейк Лайвлі вже костюми-трійки не носить, адже події перенесені з Коннектикуту до Неаполя, на мальовничий острів-курорт Капрі, де стиль ділового гламуру очевидно є недоречним. Але так само очевидно, що цього разу фешн-виходи лиходійки є ледь не єдиним, на чому зупиняється прискіпливе око публіки, спраглої до легких детективів.

Здається, глядацьку спрагу до детективної легкості автори зрозуміли аж надто легковажно. Якщо в оригіналі головна інтрига будувалася на неочікуваному сестрицтві (в сенсі наявності неочікуваної сестри), то у продовженні використаний твіст не зазнав жодної переробки і був використаний повторно без оглядання на письменницьку гігієну. Хоча варто зазначити, що сестрицтво (як просто наявність сестри чи сестер) перетворилося на повноцінне сестринство (як солідарність і міцний дружній зв’язок у жіночому колі) в контексті вельми складних і в минулому сильно токсичних взаємовідносин між такими несхожими одна на одну Стефані («мамочка», що казково готує, веде кулінарний блог, гіперактивна у шкільному батьківському комітеті і має в гардеробі чимало веселих кольорових шкарпеток) і Емілі («мамочка», котра навіть на батьківські збори вдягає високі підбори, широкополий капелюх і іміджеві аксесуари…, і робить коктейлі з дуже-дуже-дуже сухим мартіні).

У сиквелі спершу здвоєні, а потім розірвані (наче після операції з розділення сіамських близнюків) долі героїнь починаються з того, що Стефані, котра почала крім кулінарного вести детективний блог, безуспішно намагається продавати свою книгу, де описала своє феєричне розслідування заплутаної справи Емілі (продається книга погано, бо задовго до публікації Стефані геть усе проспойлерила у соцмережах), а Емілі тим часом (в якої, судячи з усього, дуже добре зрослися переламані у фіналі першого фільму ноги) відбуває тюремний строк за вбивство і намагання обдурити страхову компанію. Та акурат на публічні читання своєї колишньої подруги (і нинішньої заклятої ворогині) арештантка ефектно з’являється просто посеред книгарні і… ні, нічим (майже нічим) не погрожує, а натомість запрошує Стефані стати дружкою на її новому весіллі, бо адвокати її впливового нареченого, неаполітанського мафіозі, добряче постаралися і домоглися апеляції (а бідолашного персонажа Генрі Голдінга, котрого в оригіналі обидві ділили, тепер не захотіла жодна з «матусь»).

Смотрите легально на MEGOGO

Стефані чудово усвідомлює підступ і чекає то на отруту у келиху, то на поштовх у прірву з дивовижно прекрасної і страшенно високої капрійської скелі… (а якось біля басейну у розпал передвесільного релаксу ми бачимо Емілі в розслабленій позі з традиційним сухим у руці, а Стефані… розпластану у воді долілиць…, та то, виявляється, вона перевіряла, чи зможе не дихати сім хвилин під водою, як то робила Кейт Вінслет на зйомках другого «Аватара»). І вбивство на весіллі таки дійсно стається. І навіть не одне. От тільки помирає зовсім не Стефані…

Хімія між Кендрік і Лайвлі – те, що витягує з прірви халтурний (і місцями нарочито безглуздий, відверто запозичений з мильних опер) детективний сюжет «Ще однієї простої послуги» (окрім знову бездоганно шикарних екстравагантних нарядів, які на впевненій граційній статурі Блейк Лайвлі бездоганно сидять, а актриса володіє бездоганним талантом такі речі не просто носити, а нести…, і якщо в першому фільмі вона задала тренд на костюми-трійки, то після другого хтось неодмінно повторить вихід у ботфортах, рваній максі-спідниці із розрізом і гіперболічно гігантському капелюсі, а на чиємусь реальному весіллі, цілком можливо, дещо зловісно і водночас страшно красиво тягтиметься доріжкою довжелезний білий шлейф, кінцем «вмочений» у рубіновий декор, наче у кров). Без цієї хімії нова історія виглядає подекуди як просто-таки пародія на стару (на кшталт того, як, приміром, п’ятий «Термінатор» виглядав пародією на оригінальну дилогію Джеймса Кемерона), і при збереженні беззастережної елегантності костюмів і аксесуарів у дусі діорівського New Look (вірніше у дусі new New Look, себто сучасно переосмисленої жіночності) елегантність детективної інтриги у сиквелі звелася нанівець.

Режисер Пол Фіґ, який починаючи від «Подружок нареченої» робить головними героями своїх фільмів виключно жінок і через призму різних підвидів комедії (пригодницької, кримінальної, шпигунської, фантастичної, романтичної, детективної…) досліджує як жіночу самотність, так і жіночу дружбу, останнім часом чомусь стрімко втрачає відчуття і жінки, і комедії, і жінки в комедії, вірніше сучасної жінки в сучасній комедії (на відміну від костюмерів і стилістів, з якими співпрацює), хоча раніше постановник володів цим відчуттям не просто вправно, а віртуозно (і апофеозом того відчуття була, звісно ж, жінка-комедія на ім’я Сьюзен Купер). І якщо з продовження «Простої послуги» вийшла здебільшого карикатура на «Просту послугу», то наразі можна зі стовідсотковою упевненістю сказати, що карикатура на «Шпигунку» абсолютно-абсолютно нікому непотрібна.

Анастасія Лях