Скрегіт (Pahanhautoja)

Цей фінський боді-горор окрім вражаючої візуальної естетики і шокуючого сюжету являє собою свого роду піраміду чи матрьошку, чи навіть кругообіг або цикл різноманітних смислів, які розкриваються поступово, один за одним, доходячи до самісінького центру або піку. І напрочуд цікаво, як мотиви класичного доппельгангерства з літератури темного романтизму поєднуються тут із екзистенціальним абсурдизмом та трагедією кафкіанського відчуження.

До речі, для Франца Кафки головним джерелом натхнення була творчість Федора Достоєвського. І можна сказати, що «Скрегіт» сумістив повість Достоєвського «Двійник» і оповідання Кафки «Перевтілення», додавши до цього книжкового філософського міксу віяння постмодерністського кінематографу, а саме боді-горори Девіда Кроненберга (ту ж культову «Муху», тільки з оберненою мутацією: замість дегенерації і деградації – олюднення і еволюція) і соціально-політичні жахіття Джордана Піла (неможливо не відслідкувати риму з горором віддзеркалення «Ми»).

У пролозі в ідеальний дім ідеальної родини… Ні, спершу про саму родину. Ми бачимо на екрані нібито взірцеву сім’ю: матір, батька і двох дітей-підлітків (молодшого хлопця і старшу дівчинку). Вони живуть в гарненькому ніби ляльковому будинку в рожевих, бузкових і білих кольорах, із весільними квітами на шпалерах і кришталевими келихами на полицях. Син – маленька копія батька, а донька схожа на матір. Тато – тихий нікчема, а мати – матріарх у шовковій сукні з рюшами і воланами, котра веде блог про те, як створити ідилію у звичайній фінській родині. За маскою солодкої білозубої посмішки і взірцевих білявих локонів ховається сутність тирана-домоправителя, що готова скрутити голову за порушення цієї псевдо-буколіки, цього фальшивого зефірного едему.

І власне, вона таки скручує голову. У пролозі в ідеальний дім ідеальної родини влітає чорний птах (гайворон чи галка). Спершу розгублена птиця розбиває вікно, а потім починає ненавмисно трощити буквальний і фігуральний крихкий кришталь усього цього вдавання і лицемірства: дзеркала, люстру, скляні келихи, святкові сервізи… Казковий замок з піску зазнає першої тріщини, котра передує тотальній і невідворотній руйнації. Дівчинка ловить птаха і хоче випустити на волю, та матір каже «дай-но сюди» і скручує бідолашній голову. «Віднеси на смітник, туди, де біовідходи» (звісно ж, ідеальна сім’я розділяє сміття). А згодом донька знаходить яйце. Вбита пташка мала от-от стати матір’ю. Дівчинка забирає яйце до своєї кімнати і… висиджує пташеня…

Смотрите легально на MEGOGO

Скрегіт – це той наднеприємний звук, котрий дратує нерви та барабанні перетинки, коли хтось, приміром, шкребе нігтем по скляній поверхні типу вікна. І в око одразу впадає манікюр ідеальної матері: її довгі завужені нігті вкриті рожево-бузковим перламутровим лаком і трохи загнуті, буцім нагадують пташині кігті… Або це коли фігуральні пазурі шкребуть неспокійну душу… Хоча оригінальна фінська назва «Pahanhautoja» та міжнародна англомовна «Hatching» перекладаються більш буквально – «Вилуплення».

Спершу може здатися, що це історія про жорстоке людське ставлення до тваринного світу, бо штучність життя головних героїв протиставляється живій природі, котру пластикові облудники кидають на смітник із біовідходами. Потім крок за кроком розкривається правда про підробку цього примірника «взірцевих» родинних стосунків. Виявляється, в матері є коханець, батько – ганчірка, злий хлопчина ненавидить сестру, а доньку владна мати психологічно пресує так, що в тієї спершу розвивається комплекс нікчемності і неспроможності (вона займається спортивною гімнастикою і готується до участі в змаганнях, проте чим ідеальнішого виконання від неї вимагає матір, тим неідеальніше в неї виходить), а потім як захисна реакція розщеплення особистості.

Від цинічного ставлення до живого – до фальшивості взірцевого осередку європейського суспільства. Від фальшивості взірцевого осередку європейського суспільства – до падіння карткового будинку. Від падіння карткового будинку – до токсичності дочірньо-материнських відносин. Від токсичності взаємин доньок і матерів – до народження темного доппельгангера. Від народження темного двійника мотив повертається до материнства як явища одночасно сакрального, породженого самим буттям і самою природою речей і усього, але так само отруйного і руйнівного. А материнство у свою чергу повертається до токсичного співіснування людей і тварин, зокрема до боргів, які людство має сплатити знищеній ним же самим природі…, тож пташеня, матір котрого було цинічно убито, неодмінно має отримати іншу матір.

Цікаво, що боді-горор є відповіддю кінематографа жаху на казкові канони. Адже в казках щось страшне зазвичай перетворюється на щось прекрасне, навіть якщо спочатку воно було обернене на потворне, а щось несправжнє стає справжнім (Чудовисько перетворюється на принца, Карлик Ніс знову стає хлопчиком, дерев’яний Піноккіо перетворюється на справжнього хлопчика…). Це процес еволюції як зовнішньої, так і духовної. Тоді як в боді-горорах ми спостерігаємо зворотній процес дегенерації: вчена людина трансформується у потворну комаху, стає справжнісіньким монстром… «Скрегіт» пропонує естетику боді-горора у формі класичної казки: страшна істота, що вилуплюється з яйця, врешті-решт стає майже людиною.

М’яка, слабка, зацькована, ламка, відчужена дочка, неспроможна протистояти диктату матері, висиджує іншу себе, альтернативно агресивну. Адже всередині вона із самого початку почуває себе кафкіанським жуком, котрий не заслуговує любові матері, бо ж «неідеальний», огидний, бридкий і… небездоганно робить сальто і зіскок. І як відомо, в історіях про доппельгангерів обидва «я» не виживають, зостається тільки один (в Marvel, звісно, трагедія не стається, і Галк живе паралельно із Брюсом Беннером, та в оригінальних повістях не можуть доктор Джекіл і містер Гайд жити разом, не може Крістіан-Теодор жити разом зі своєю Тінню). Та цікаво, що мати, якою вона б не була і для кого вона б не була, все одно залишається матір’ю.

Анастасія Лях