Нічого смачнішого за цей фільм на екрані бачити не доводилося. Тож нічого дивного, що французький постановник в’єтнамського походження Чан Ань Хунг («Я приходжу з дощем», «Норвезький ліс», «Вічність») був удостоєний каннської нагороди за найкращу режисуру після смаковитої прем’єри на набережній Круазет.
Загалом варто відзначити, що французький кінематограф, який останні роки демонструє падіння в яму несмішних вульгарних комедій, в арт-просторі тим не менше залишається цікавим і потужним. І минулоріч щонайменше три французькі стрічки потрапили чи потенційно мали потрапити в топи найкращих фільмів за рік: «Анатомія падіння» Жустін Тріє, «Королівство тварин» Тома Кайє і «Смак пристрасті» Чан Ань Хунга.
«Смак пристрасті» (також відомий за назвою «Рагу Додена Буффана», бо у кульмінації, яка напрочуд незвично лишається за кадром фінальних титрів, головний герой, геніальний французький кухар і гурман Доден Буффан, якого називають «Наполеоном кулінарії», аби вразити якогось там євразійського принца і влаштувати авторський особливий обід у відповідь на пишне, але «без душі» меню від типу найкращих поварів заїжджого шейха, хоче приготувати… звичайнісіньке рагу, а саме потофе, котре вважалося стравою бідного французького плебсу і кормило великі родини одночасно і бульйоном, і овочами з м’ясом…, та ясно що в руках генія звичайне має стати винятковим…) – це, так би мовити, гастрономічно-романтична драма. Її дія відбувається наприкінці дев’ятнадцятого століття в одній із мальовничих виноробних французьких провінцій типу Бургундії, Нормандії, Провансу…
Серед сонячного літа на свіжому сільському повітрі подалі від суєтного міста, на лоні ідилічної пасторалі… ми спостерігаємо магію того, як приготування їжі і смакування їжі висловлюють почуття. Незрівняний кухар Доден Буффан (Бенуа Мажимель) більше двадцяти років готує страви разом зі своєю незамінною асистенткою Ежені (Жульєт Бінош). Він у неї безтямно і ніжно закоханий і знову та знову не полишає спроб і надій зробити її законною дружиною. Та Ежені, будучи помічницею і коханкою, лишає за собою право вибору: тримати двері своєї спальні відчиненими або зачиненими за власною волею. І Буффан покірно погоджується з бажанням і правом коханої жінки. Вони вже очевидно не молоді, проте готові зустріти як осінь, так і зиму разом, з любов’ю готуючи пліч-о-пліч, рука в руку…
Смотрите легально на MEGOGO
Перша сцена, як і більшість наступних, відбувається на кухні у розпал кухарювання. Кухня виглядає затишно і аскетично водночас, просто, по-селянськи, без жодних пишностей і претензій. Процес буквально кипить і шкварчить. У малих і великих каструлях доходять інгредієнти для майбутнього соусу, в якому гострий перець, реберця і бекон поєднаються з ароматами апельсинів і кмину. В інший чан занурюються раки. На плиті вариться і прагне прозорої досконалості консоме. У духовці на овочевій подушці запікається каре ягняти. У молоці та спеціях маринується химерний плаский палтус. На дошці ріжуться морква, цибуля, зелень… Через сито проціджується розтоплене вершкове масло…
Здається, що актори готують по-справжньому, повноцінно і майже у реальному часі. Гастрономічне диво народжується просто-таки у глядачів на очах (упевнена, що так і було: Бінош і Мажимель, в яких навіть руки виглядають такими, які готують, а не імітують, поварювали без жодних муляжів і жодної фальші безпосередньо перед камерою оператора, просочені наскрізь букетом апетитних пахощів і робочими плямами на фартухах). Здається, що запахи руйнують четверту стіну і непоборно проникають у роздуті ніздрі одурманеної публіки. Все довкола виглядає достеменно живим: не стерильним, не кінематографічним, не постановочним, а надзвичайно, страшенно, фантастично живим, поцілюючим в усі органи чуття. За вікном раз у раз пронизливо кричить сойка. Інколи біля вуха пролітає настирлива муха. Чути, як дещо важко і збуджено дихає Доден Буффан, коли готує особливу вечерю для Ежені…
Коли перша сцена приготування завершується смакуванням обіду виключно чоловіками, гостями головного героя і самим господарем дому, котрі з уважністю цілком і повністю включеного реципієнта приймають потік ласої інформації, ведуть світські бесіди і виносять захопливі вердикти, а жінка, що готувала, не переступає порогу кухні і навіть не куштує плоди своїх старань і свого мистецтва, здається, ніби надалі йтиметься про патріархат, сексизм, емансипацію… Та на щастя, ні. Ежені зовсім, абсолютно, анітрохи не є пригнобленою служницею біля плити на побігеньках у так званої «сильної статі». Ежені, як уже було сказано, обирає сама і завжди лишає то право вибору за собою. Робить те, що любить, і любить те, що робить. А всі довкола чоловіки поважають її труд і її талант. Ну а бідолашний Буффан боготворить.
«Можна до вас сьогодні постукати?», «Можна на вас подивитися?»… Повагу і любов промовляють не тільки слова. Ще виразніше їх промовляють устриці в розчинених раковинах, покраплені лимонним соком і прикрашені їстівними квітами чи фаршироване чорними трюфелями запечене курча. І не перед вегетаріанцями буде сказано (я і сама принципово не вживаю м’ясо тварин і птахів), та очевидно, що Чан Ань Хунг говорить про те, що навіть з’їдати когось можна і треба так, аби відчувалися до того звіра чи пташки любов і повага. І коли купка поважних чоловіків у костюмах занурюються у тарілки зі смаженими вівсянками, накриті хустинами наче у ритуалі колективної інгаляції, аби «не вилітав у трубу» безцінний аромат…, це виглядає проявом поваги і любові.
Між Бенуа Мажимелем і Жульєт Бінош відбувається магія ще потужніша за чарівництво у каструлях і на пательнях. Важливо знати, що актори колись і в реальному житті були чоловіком і дружиною. Вони познайомилися на зйомках картини 1999 року «Діти століття», де зіграли бурхливий роман між двома іконами французької літератури знову-таки дев’ятнадцятого століття: романісткою Жорж Санд і поетом Альфредом де Мюссе. Роман у кадрі перетворився на роман за кадром. Пара одружилася, народила доньку, згодом розлучилася… Проте тут і сьогодні, в образах Додена та Ежені, експресивно і лагідно промовляють відлуння того реального, а не екранного кохання. І це не те, що зветься «хімією». Це набагато більше: післясмак особливої, виняткової близькості.
– Я для вас кухар чи ваша дружина?
– …Мій кухар.
(І це у жодному разі не приниження, не про те, що вона для нього жіночка біля плити, а навпаки, про те, що її талант і професіоналізм він цінує вище за статус просто дружини, додаючи присвійний займенник «мій» у тій же емоційній зв’язці, у якій прозвучала би фраза «моя кохана»).
Є у фільмі такий діалог між тим, хто готував страву, і тим, хто її дегустує: «Як тобі смакує? – Здається, я зараз заплачу». В якусь мить перегляду «Пристрасті Додена Буффана» глядач помічає, що і сам майже починає сльозитись… не від драми, яка розгортається, а від споглядання чистого безкомпромісного щастя від смакування чи то їжі, чи то великої екзистенційної таїни.
Анастасія Лях
Смак пристрасті (Пристрасть Додена Буффана, La passion de Dodin Bouffant)
2023 рік, Франція/ Бельгія
Продюсер: Олів’є Делбоск
Режисер: Чан Ань Хунг
Сценарій: Чан Ань Хунг
У ролях: Жульєт Бінош, Бенуа Мажимель, Емманюель Саланже, Патрік Дʼассумсао, Галатеа Беллуджи, Ян Гемменекер, Фредерік Фісбах, Бонні Шаньо-Равуар, Жан-Марк Руло
Оператор: Джонатан Ріквебурґ
Тривалість: 135 хвилин/ 02:15
